— Сповнимо, нарешті, ідею братства, — пояснив той, — схопимо відьму.
— Ну, знаєте… Поночі на Замкову гору… — спротивився товстун.
— Я маю бідарку з парою коней, — підбадьорив Омелько, — їдьмо!
Нарешті пан Бень здався, хоч, по-щирості, йому, як завжди, нічого іншого не лишалося.
Коні рушили з місця, поділяючи його нехіть і страх, але цьвохкання батога невблаганно гнало їх вперед. Щойно дорога почала підніматися вгору, як писар і конюх мусили зіскочити на землю й піти далі пішки. Тільки за такої умови коні погоджувались тягнути пана Беня.
Благополучно діставшись табору ополченців, де на них не звернули жодної уваги, троє подалися вздовж фортечної стіни ледве видною сірою стежкою. Конюх ішов попереду бадьорими кроками людини, яка знає це місце, мов свою кишеню.
Невдовзі справді почувся терпкий запах гною.
— Це тут, — підтвердив конюх.
— Там хтось є в темряві, — застеріг Бень.
Уся трійця вибалушила очі, поїдаючи темну постать, що бовваніла попереду.
— Хто б це міг бути? — промовив Омелько, намацуючи під стіною добрячого дрюка.
— Мислю, що пан П’явка, шинкар, — незворушно сказав конюх.
— Якої холєри? — не второпав писар, згадавши приязне обличчя Отецька, що радісно сяяло, бачачи постійних відвідувачів.
— Я йому також розповів, — конюх по-дружньому поклав руку Омелькові на рамено, мовби говорив про щось веселе, — але провести його не захотів, бо він скнара, яких світ не видів…
— Ах ти, виродку! — писар кипів від злості.
— Йой, ціхо, панунцю, — відсахнувся той.
— Давай сюди наші гроші, — додав Бень, радий, що задум провалився.
— Та що ви, люди добрі, — благально мовив конюх, не на жарт перелякавшись за свою шкуру, — на півдорозі зупинятись? Встид! Цюкнути того П’явку дрючком по тім’ї, щоб менше крові з мене пив, та й усього діла…
— Як цюкнути? — обурився Бень. — Християнську душу?
Проте Омелько задумався. Відьма була майже в їхніх руках, і зупинятись було б дурістю… Зрештою, поночі Стецько їх і не впізнає. Треба тільки зненацька і на смерть.
— Ходімо, — впевнено сказав він тоном бувалого харцизяки.
— Е, ні, — одночасно відповіли два голоси, — то ви вже самі.
— Ну, гаразд, — погодився писар, — тільки ж як крик зачуєте, то підбіжіть. Шинкар може бути не сам, і тоді не вдасться…
— З Богом, — благословив пан Бень.
Омелько злодійкувато згорбився і почав підкрадатись до ворога.
Стецько шарудів пересохлими гілляками, очевидно, намагаючись дістатись до заповітного отвору. Шинкар був сам, хоч це анітрохи писаря не підбадьорило. До того ж, хоч як старався Омелько підійти нечутно, але, перечепившись і давши сторчака, видав себе з головою.
Стецько підскочив, як ошпарений.
— Хто тут? — злякано випалив він.
— Божий чоловік, — примирливо заскиглив писар, зводячись на ноги.
— Божий? — П’явка недовірливо позадкував. — А чого з дрючком?
— Та спирався на нього, — пояснив Омелько, — дорога тут непевна.
— Ба, чи людина ти, чи може з’ява яка, — Стецько раптом витягнув шию, — дуже вже подібний на мого кумпеля Омелька.
— Та я ж він і є, — писар наблизився так, щоб той міг розгледіти обличчя.
За мить ці двоє обіймалися і раділи, мовби не бачились щонайменше років десять.
— Послухай, Омельку, — сказав шинкар, ставши раптом сумний-пресумний, — видно, сам Бог тебе мені послав, якщо ти опинився тут неждано-негадано…
Писар мав чималі сумніви щодо свого призначення, але слухав П’явку уважно.
— Занесло сьогодні до корчми якогось приблуду, — розповідав той, — з виду жебрак жебраком, а нахвалявся, що знає, як таємно проникнути до замку. Сюдою, мовляв, через конюшню. Тільки ти, Омельку, мовчи. Не кажи нікому…
Писар побожно підняв правицю.
— Я вже хотів гнати його втришия, і було б добре, якби так і зробив, але жінка моя вперлася: нагодуй, каже, бідолаху, нехай розкаже… Той з’їв кулешу, кусень полядвиці, хліба півпаляниці, меду випив кухоль, а тоді й розповів про це місце. Грошей ще просив, але я не дав. А тим часом П’явчиха мене в кут затисла та й каже: «Ну, чоловіче милий, мусиш тепер мені щось зробити». «Що? — питаю в неї». «Бери, — каже, — добрий частунок та лізь у замок. Віддай гостинця відьмі, а сам попроси гребінця, яким вона в Купальську ніч коси чесала». Змолився до неї: «Голубонько, ясочко, таж на дідька він тобі?» «Знаю, — мовить, — навіщо. Йди і без тої речі не повертайся, бо з дому прожену!»
— Чи то вся біда? — засміявся писар, — взяв би ти перший-ліпший гребінець, хіба на нім написано, чий він?