— Думав я про це, — з гіркотою зізнався П’явка, — тільки вона одразу побачить, що річ не відьомська. Сама на душу нечиста. Часом гляну на неї, як вона по шинку снує, і аж мурашки по спині. Відьма відьмою.
На писаря це не справило жодного враження, але він удав із себе до краю обуреного. Стецько ж узяв його за плечі і по-змовницьки нахилився до вуха.
— Послухай, брате, — гаряче зашепотів П’явка, — піди замість мене до тієї відьми. Ось кошик з гостинцями, занеси їй і попрохай того проклятущого гребінця, бо сам я не насмілюсь. Боюся. І жінки боюся…
Омелько сіпнувся назад, але шинкар його стримав.
— Віддячу тобі, — пообіцяв Отецько, — рік будеш їсти й пити в мене задурно. І грошей тобі дам, тільки аби вона не знала… Виручи мене, брате.
Писар, для годиться трохи провагавшись, врешті кивнув головою.
— Гаразд, — мовив Омелько, беручи кошик, — я зроблю все, як ти просиш. Але сам тут не стій, бо як хто побачить, то все відкриється. Чекай мене на світанку біля жидівської яблуні, в полі.
— Хай благословить тебе Господь, — зрадів шинкар.
— Годі тобі, — цитьнув Омелько, — чого галасуєш? Йди вже, побачимось біля яблуні.
П’явка, не тямлячись від радості, зник у темряві, а писар повернувся до Беня і конюха.
— Усе готово, — сказав він, — шлях вільний.
Ті злякано зиркнули на нього, як на кривавого горлоріза.
— Я ж казав, — уже не так весело озвався їхній провідник, — скільки того діла…
— Він хоч живий? — пошепки запитав Бень.
— Живий-живісінький, куме, але мовчіть. Усе потім розповім, — так само тихо відповів Омелько.
Біля отвору конюх розгріб гілля і, просунувши досередини голову, намацав з іншого боку дошки. Ті легко піддалися, відкривши темну конюшню, наповнену спертим повітрям, в якому чулися порухи невидимих коней.
— Прошу, — гостинно сказав провідник.
— Спершу лізь сам, — відповів писар.
— Чи я здурів? — мовив конюх, — мене як спіймають, то вибатожать. Я краще залишуся і знову закидаю дірку гіллям, аби ніхто не пішов слідом. Так буде певніше.
Хоч Омелько і був лихий на нього, але мусив визнати, що той має рацію. До того ж, навіщо він їм там? Усе, що відбудеться далі — це справа братства.
Пролаз і справді був широкий. Конюх, видно, не один рік виймав зі стіни камінь за каменем, і тепер через цю дірку міг протиснутись навіть пан Бень.
Кілька коней злякано форкнули, але в цілому появу непроханих гостей сприйняли спокійно.
— Куди ж далі? — опам’ятався писар.
Тільки тепер до нього дійшло, що проникнути в замок — це тільки половина справи.
— Мабуть, Білоскорський поселив ту, кого ми шукаємо, в покоях дружини, — тихо сказав Бень.
— Чого б це? — не зрозумів Омелько.
— Пані Білоскорська померла чотири роки тому, — пояснив товстун. — Отож звідси вийти на подвір’я. Там, ліворуч у стіні будуть маленькі дверцята. Вони рідко замикаються навіть на ніч. За ними сходи, що ведуть прямісінько у будинок бурграфа.
Бень говорив так упевнено, що в Омелька очі полізли на лоба.
— Звідки ви це знаєте? — запитав він.
— Я кожного року описую майно замку. Забули? — відповів той.
— Справді, забув! — радісно мовив писар. — Ведіть, куме.
Далі все склалося якнайкраще. Фортуна цієї ночі, схоже, вирішила подарувати братчикам свій найкращий усміх. А може, навіть, взявши їх за руки, сама провела темним подвір’ям і відчинила незамкнені двері в стіні.
Добряче захекавшись на сходах, вони опинились перед дверима, поруч з якими солодко спав вартовий.
— Ключі в нього на поясі, — прошепотів пан Бень. Омелько дістав ножа і, підкравшись до драба, вправно зрізав, як гроно стиглого винограду, невелику в’язку. Ключ майже одразу вгадався, і, прочинивши двері, братчики заклякли.
Спиною до них на колінах перед розп’яттям стояла тендітна дівчина. Шепочучи молитву, вона їх не помітила, а тому пан Бень і писар мали вдосталь часу, аби розгледітись.
— Відьма… молиться?! — вражено мовив товстун.
— Може, не ті покої? — припустив Омелько.
— Я не знаю, де шукати ще, — сказав Бень.
— Треба розсипати мак-видюк, — вирішив писар, — як почне збирати, значить, наша.
— А потім? — Беневі ставало страшно.
— Хапаємо і міцно в’яжемо, — мовив Омелько.
Певно, сказав він це надто гучно, бо дівчина озирнулася.
Побачивши братчиків, вона не зронила ані слова, мов заніміла, тільки дивилася на них широко відкритими очима.
Омелькова сміливість раптом кудись зникла, і він тільки пролепетав:
— Ясна панно… Даруйте… А чи можна, скажіть, узяти ваш гребінець?