Чомусь це було перше, що спало йому в голову.
Ляна, все ще нічого не мовлячи, взяла зі столу потрібну річ і простягла писарю. Той гречно подякував, зовсім забувши про гостинець від шинкаря, який ніс із собою.
Утім, ледве чи судилося прозвучати будь-яким поясненням за цих дивних обставин, бо в ту ж мить з двору долунали крики, брязкотіння зброї і кілька пострілів.
— На подвір'ї солдати! — вигукнув Бень, що першим опинився біля вікна. — Замок взято!
— Ще ні, — заперечив писар, — драби відбиваються!
— Жартуєте, куме? Їх менше разів удесять!..
Братчикам, певно, важко було визначитись, на чиєму вони боці, тому лише з тривогою спостерігали за боєм.
Двері зненацька розчинились, і на порозі став комендант у закривавленій сорочці.
— Ляно, — з відчаєм промовив бурграф, не помічаючи більше нікого, крім неї. — Ляно, дитино моя…
Ступивши крок, він упав на підлогу, але руки його все ще тягнулись до неї. Вона з плачем стала вкривати їх поцілунками, благально глянувши на братчиків. Опинившись поруч, вони поклали Білоскорського на спину і з жахом побачили на грудях велетенську рану, що невпинно кровоточила.
— Пане Бень? — здивовано простогнав поранений, — ніяк не думав, що бачитиму вас перед смертю…
Урядникові хотілося щось сказати у відповідь, але густий клубок підкотився до горла.
— Челядь зрадила, — промовив комендант, — убили сторожу біля брами і впустили жовнірів. Ви з ополченцями, Беню?
— Ні, — твердо відповів той.
— Слава Богу, — полегшено мовив бургграф, — тоді може, вам удасться врятувати цю невинну душу.
Білоскорський стиснув руку дівчини.
— Ляно, — відчай терзав його дужче, ніж біль. — Один лиш Бог знає, якою дорогою і любою ти була для мене… Якиї жаль, що захистити тебе більше не можу… Сподіваюсь, що Христоф невдовзі повернеться… Хай благословить вас Господь, пане Беню… і того чоловіка, що поруч… Не гайте часу… Прощавай, моя Ляно…
Сивий лицар несподівано усміхнувся і завмер, мовби востаннє задивившись на її красу… І лиш ця непорушність говорила про те, що життя покинуло його тіло.
— Ходімо, — через хвилину глухо промовив писар.
Він мусив силоміць звести дівчину на ноги і накинути на неї плаща.
— Моя служниця… — мовила Ляна. — Я не можу піти без неї.
— Ідіть, моя пані, — почулося з глибини кімнати, — зі мною вас упізнають. Я загублюся поміж челяді, і може, захистить мене Свята Пречиста.
Братчики ствердно кивнули.
— Маю надію — ще побачимось, — відповіла дівчина, обійнявши її, мов сестру.
Ті самі сходи вивели їх на подвір’я, але конюшня вже палала.
— Йдемо через браму, — сказав писар.
— Омельку! — впізнали його якісь ополченці. — Омельку! Мерщій сюди! Нам віддали винний погріб!
— Ну його до біса! — крикнув той у відповідь. — Я так по голові дістав, що світ немилий.
Писарю повірили і відчепилися.
Щасливо проминувши ворота, братчики і Ляна трохи спустилися донизу, де слухняно стояли коні, запряжені в бідарку.
Сівши в неї, втікачі подалися дорогою, що вивела їх на Підзамче, а звідти — на широкий Волинський тракт.
Тут уже можна було стишити коней. Омелько озирнувся. Ляна схилилась на широчезне плече пана Беня і, здавалось, дрімала. Видно, втома від пережитого взяла своє. Урядник виглядав по-лицарськи гордо, і водночас тепла батьківська усмішка не сходила з його обличчя.
Писар знав, що той відчуває. Цієї ночі в душах обох братчиків зародилося щось нове. Радість від думки, що можна бути комусь опорою й захистом, породжувала безстрашність. Здавалось, і не шкода тепер їм віддати власні життя заради цієї дівчини.
У вранішніх сутінках писар згадав про Стецька П’явку. Рушивши в поле, він невдовзі розгледів поміж копицями добре знайому яблуню, а під нею одиноку постать. Шинкар чекав на нього.
Омелько зупинився трохи поодаль і, знаком попросивши Беня почекати, передав йому віжки. Після цього скочив на землю і пішов навпростець по свіжій стерні. За кілька хвилин порівнявся з П’явкою.
Побачивши гребінець, той радісно ухопив заповітну річ і щосили обійняв свого рятівника.
— Все зроблю, що обіцяв, — промовив Стецько, — коли хочеш, заходь до шинку… А гроші я вже приніс.
Омелькові хотілося сказати правду, що ніяка та дівчина не відьма, але П’явка не дав йому й рота розкрити. Тицьнувши писарю три дукати, він поспіхом подався геть, либонь, щоби той не попросив більше.
Назад писар повертався повільно, дивлячись у землю і дослухаючись, як стерня хрускотить під ногами. Та коли підійшов до бідарки, то впевнено звів очі, вочевидь прийнявши якесь рішення.