— Беню, — стиха промовив, аби не розбудити Ляну, — мусиш їхати далі сам. Я залишуся в місті і буду чекати, доки повернеться Христоф. Чув, що він має привезти помилування від короля для цієї бідолахи. Та й писанини в магістраті тепер буде чимало. Зате знатиму, що вони далі збираються робити. А про тебе вигадаю яку-небудь байку, то не вперше… Прямуй в гори, у Сколе, там жиє мій рідний брат. Чоловік він знаний, багатий, кожного спитай, де гражда Стефана Гошовського, і тобі покажуть. Ось тут дукати, що я вимудрував у шинкаря, а в тім кошику їжа… Як Бог дасть, до вечора будете там.
Братчики зі сльозами на очах обійнялися, і Бень рушив у дорогу. Дивлячись кумові вслід, Омелько думав про те, як дивно іноді розпоряджається доля. Адже їхнє братство відьмоборців було покликане геть для іншого.
І щось бриніло в його серці чарівними струнами. Мабуть, то було відчуття і впевненість, що він усе зробив правильно.
Розділ X
Його милість князь Острозький, начуваний про звитягу своєї сотні під Межиричем, радо прийняв Христофа в Острозі, пообіцявши, що цього разу кур’єр сам обере винагороду. Щоправда, лишень тоді, коли вони знову повернуться в Дубно.
Справа в тому, що родове місто Острог, як здавалося б по-справедливості, не належало князю Костянтину. Будучи свого часу власністю його покійного брата, Іллі Острозького, перейшло воно до рук безутішної вдови, її милості Беати Костелецької.
Енергійна та ще молода, ця пані найперше присвятила себе пошукам гідного нареченого для своєї спадкоємиці, юної Єлизавети. Безмежна опіка Беати та низка авантюр довели до того, що дівчина опинилася в руках старого і ревнивого воєводи Лукаша Гурки. Той подалі від ока людського заховав молоду дружину в Шамотульський замок, аби жодна спокуса не перешкоджала сімейному щастю. В цій в’язниці бідолаха була змушена чекати смерті чоловіка як спасіння.
Услід за цим пані Костелецька вирішила подбати і про свою долю. Багата і все ще прекрасна, як Афіна, вона невдовзі вийшла заміж за молодого Альбрехта Ляського, маловідомого, але амбітного шляхтича. Те, що наречений був молодший за свою обраницю на цілих двадцять років, неабияк їй лестило. І потай вона віддавала належне своїй нерозгубленій жіночності.
На відміну від доньки, з першим роком шлюбу Беаті здавалось, ніби вона й народилася вдруге. Безмежно кохаючи свого чоловіка, жінка відкрила, водночас, в собі ще одну пристрасть — Татри.
Усе літо подружжя провело в горах, милуючись красою світу і ховаючись від слуг в розлогих і запашних затінках. Доки одного такого дня в самотній гірській хатині Альбрехт намовив дружину, на доказ свого кохання, переписати йому всі свої маєтки.
За якихось півроку пан Ляський спровадив її у свій родовий замок у Кезмарку, а сам повернувся до Острога як його новий власник. Ходили чутки, що спершу він втягнувся у якісь молдавські інтриги, а потім зайнявся алхімією, від чого наче аж з’їхав з глузду.
Що ж до Беати Костелецької, то їй, як і дочці, лишалося хіба сподіватись на кончину мужа. От тільки, на біду, сама вона була від нього добряче старшою.
Утім, було б неправильно говорити, що Альбрехт Ляський почувався в Острозі господарем, Князь Костянтин був не з тих, хто так просто віддасть свій родовий замок. Щоразу, коли його княжа милість вшановував Вежу Муровану візитом, власник мав за краще розмірковувати про свої права де-небудь у найдальших покоях, пославшись на раптову недугу, або терміново відбути у Кривин чи Корець для вирішення нагальних справ.
Челядь і поневірене православне духовенство по-зрадницьки вітали князя біля в’їзної брами, щоб разом вирушити на молитву до Богоявленської церкви. Після цього його провадили до замку, де вже була готова розкішна трапеза і місце господаря за столом.
Усім у місті й замку князь міг розпоряджатися як завгодно. Усім, крім, звичайно, скарбниці. Саме тому Христоф залишився без сподіваної винагороди. Однак це не надто засмучувало кур’єра. По-перше, він знав, що єгомосць дотримає слова, а по-друге, ще не вирішив, чого попросити.
Утім, для початку його розмістили в розкішних покоях нагорі, звідки виднілася гарна долина Горині і дещо меншої Вілії, що впадала в неї своїми стрімкими срібними стрічками. Внизу виднівся рів, за ним одразу простягалася міська вулиця, потопаючи в яблунях, що важко нависали над нею спілими плодами.
Христоф відірвався від вікна і огледів кімнату. До його послуг очікувало чимале ліжко, що незборимо вабило вилежатися на ньому усмак. Обережно ступаючи поміж крихітними столиками, кур’єр наблизився до нього і обережно ліг скраю.