Морфей одразу забрав його в свої обійми, але як тільки за дверима почулися чиїсь кроки і голоси, посланець схопився на ноги. Підійшовши ближче, він напружив слух.
— …сюди, ваша величносте, — долинув до нього уривок фрази.
— Сюди? — перепитав м’який, але знервований голос, — минулого разу я зупинявся в інших покоях, звідки було видно річку. Мене це заспокоювало.
У кур’єра стиснулося серце. Очевидно, з іншого боку був не хто інший, як король Польщі і великий князь литовський, Сігізмунд II.
— Ваша величносте… е-е-е… коли дозволите… — затинаючись, мовили до нього.
— Що? Там уже не приймають? — перепитав король.
— Ні, ваша величносте, приймають, але…
Невидимий камердинер не зумів закінчити думки. Христоф уявив, як той, ніяково топчеться відчайдушно жестикулюючи. Сам він також опинився у доволі незручному становищі, адже йшлося, вочевидь, про його кімнату. В якусь мить посланець вирішив, що найкраще зараз було б вийти і, низько схилившись перед монархом, пояснити, що саме він — та мовчазна причина, а тому просить вибачення і готовий негайно перебратися в інше місце. На щастя, його порив зупинив сам король.
— Може, покої зайняті? — запитав Сігізмунд II.
— Так, ваша величносте…
— Ви могли б одразу мені про це сказати, — розгнівався монарх, — хіба я школяр, щоб відгадувати відповідь?.. У чому ж річ? Я чекаю на інше місце. Чи в пана Ляського не знайдеться кімнати для короля Польщі?
— Вашій королівській милості буде зручно ось тут, — почувся винуватий голос розпорядника.
Він забрязкотів ключами і відчинив сусідні двері.
Король віддав деякі накази слугам і озвався знову. У голосі монарха тепер чулася якась прихована в’їдливість:
— Хто ж, дозвольте запитати, поселився в моїх покоях?
— Княжий сотник, ваша величносте, — відповів камердинер, — він щойно повернувся з-під Межирича.
— Он як? — здивовано мовив король. — Я б радо на нього поглянув. Не інакше, як бути йому полковником…
Більше Христоф не почув голосу монарха, з чого зробив висновок, що той подався відпочивати.
Наступного дня, зранку, князь покликав кур’єра до себе. Його провели у невелику залу, де, окрім князя, було всього декілька чоловік. Серед них посланець упізнав Андрія Карбовника і лубенського велетня Богдана Сусла.
Костянтин Острозький знаком наказав підійти.
— Будьте біля мене по праву руку, — мовив князь, коли той наблизився. — Ви маєте тут свої інтереси, тож спостерігайте і користуйтесь побаченим і почутим на свій розсуд.
Христоф кивнув і став на вказане місце.
За півгодини було повідомлено, що його величність Сігізмунд Август хоче удостоїти присутністю його княжу милість. Острозький кивнув і звівся на ноги. Двері прочинилися, впустивши спершу королівську свиту, а потім і самого короля.
Це був худорлявий високий чоловік, вбраний без надмірної розкоші. Гостра борода якнайкраще доповнювала видовжене жовтувате обличчя з глибоко схованими блискучими очима. Втім, неприємним це обличчя не було. До того ж високе чоло свідчило, що його володар — людина освічена і може бути цікавим співрозмовником.
Монархові запропонували крісло, але той відмовився, сказавши, що налаштований на коротку аудієнцію. Острозький уклонився і став чекати.
Король скупо промовив звичні побажання, швидко перейшовши до справи.
— Найперше гнітить нас те, що на землях вашої княжої милості панує розбій та насилля. Безумовно, ви знаєте, яка доля спіткала коронний форт Деражню…. Розбійники знищили його вщент. Багатьох убито, а коменданта поранено….
Тут кур’єр помітив молодого ротмістра зі шрамом на обличчі. Матвій стояв похмурий і непорушний, наче скеля.
— Шкода, що ми одразу заговорили з вашою королівською милістю про цю прикру подію, — зазначив князь у відповідь, — чимала кількість інших тем зараз на часі.
Губи монарха нервово затремтіли. Справді, коронні війська у Лівонії, як ніколи, потребували помочі. І хто, як не Острозький, мав рятувати оту кампанію? Король надалі говорив стриманіше:
— Справа цілком могла б бути пересічною, — сказав він, — от тільки в Деражні перебувала певна особа, панна Єлецька, котру нападники, очевидно, викрали. Ми дуже стурбовані її долею.
— Гадаю, вашій королівській милості радше слід дорікати коменданту, аніж мені, — твердо, але спокійно промовив Костянтин Острозький.
Годі було піддавати сумніву цю просту істину, і король, промовивши кілька слів про гнів Господній, що неодмінно впаде на голову винуватців, покинув залу.