— Що ж, ти цього домігся, — зареготав гість, — тільки я все одно тебе порішу, бо пані Данилович не могла знати, що її чоловік в Острозі. Я сказав їй, що їду на полювання…
— Винний погріб! — випалив Христоф, і шляхтич став, мов укопаний.
— Чий винний погріб? — перепитав він. — Мій винний погріб?
— Ваш.
— Хіба там щось негаразд?
— Саме це й веліла передати пані Данилович.
Вельможа раптом затих, а потім сховав шаблю і наказав слугам вийти.
— Кажи, — коротко мовив він, коли двері зачинилися.
Проте кур’єр тепер не поспішав. Він пристебнув пояс зі своєю шаблею і тільки тоді сухо сказав:
— По-перше, не личить шляхтичеві отак вриватися.
— Згоден, — була сумирна відповідь.
— По-друге, слід добирати слова, говорячи з незнайомою людиною, — продовжив Христоф.
— І це правда. Меа culpa. Прошу вибачення, — Данилович, схоже, справді жалкував.
Вдосталь насолодившись своїм тріумфом, кур’єр кивнув на знак примирення. Зрештою, можна було зрозуміти цього чоловіка.
— Хтось зробив підкоп до вашого погреба, — таємниче мовив Христоф, — пані Данилович це викрила, але не знала, як діяти..
— О, я знаю, хто це! — схопився з місця вельможа. — Каменецькі! Їм давно муляли око мої добірні вина. Цікаво, чи багато вони встигли поцупити?
Посланець знизав плечима, показавши, що панський погріб обходить його найменше. Він почав збиратися і навіть попрямував до дверей, коли шляхтич благально його зупинив:
— Заждіть…
Христоф із демонстративною байдужістю глипнув на співрозмовника.
— Я б радо помчав просто зараз до моєї Пенелопи, але справи змушують лишитися в Острозі щонайменше на тиждень, — промовив Данилович. — Гадаю, пан має намір вирушити раніше?
Посланець кивнув.
— Чи не обтяжливо буде панові заїхати по дорозі в Олесько і передати моїй дружині невеличке послання?
Христоф так само байдуже вказав на письмовий стіл, де був каламар, пера і папір.
— Вельми вдячний.
Чоловік хутко взявся до роботи. За кілька хвилин він передав кур’єру два листи. Перший був посланням до пані Данилович, а другий являв собою грамоту, що дозволяла безперешкодно проїжджати через Олесько та його околиці. Христоф заховав обидва в дорожню сумку, пообіцявши якнайкраще виконати взятий на себе обов’язок.
— Покладаюсь на вас, — гаряче мовив шляхтич, сунувши в його долоню якусь золоту річ, — я розпорядився, щоб той підкоп негайно засипали. Як гадаєте, слушно?
— Соломонове рішеня, — похвалив Христоф.
— Коли пан вирушає? — наостанок запитав Данилович.
— Гадаю, за день, щонайбільше за два дні, — відповів посланець.
Цими словами й завершився прикрий випадок, про який обидва його учасники воліли мовчати і взагалі забути. Олеський вельможа, до того ж, пригрозив слугам, що власноруч здере шкуру з того, хто про це розбовкає. Звісно, знаючи, що пан слів на вітер не кидає, ті мовчали як риби.
Після обіду Христоф, аби трохи освіжити голову, подався на прогулянку. Днина стояла погожа, якраз така, коли літо поступається місцем осені, кидаючи напризволяще зеленошатних підданих, довколишні сади й ліси та проганяючи геть тужливих гусей і лелек. Яскраве сонце вже не розпікало світ, а прохолодний вітерець приємно лоскотав обличчя.
За містом кур’єр побачив двох обідраних монахів-францисканців, що, сидячи під розлогим дубом, злодійкувато їли паляницю, запиваючи водою зі струмка, який тут-таки жебонів під їхніми ногами. Христоф збирався пройти повз них, оскільки мало цікавився чернечою братією, але монахи, помітивши його, ледь не вдавились. Здивований Христоф зупинився. Монахи тим часом звелися і пошкутильгали до нього. За кілька кроків, один трохи підняв каптура, що затуляв півобличчя, і перед ним з’явився лик… Казимира. Очевидно, другим «іноком» був Орест.
— Отакої, — Христоф від душі зареготав, — чого це ви так прибралися?
— Тихше, — попросили «монахи», — не викажи нас.
Кур’єр перестав реготати і озирнувся довкола. На щастя, його ніхто не чув.
— Я гадав, ви дременули подалі від цих місць, — сказав він.
— Ми й збиралися, — мовив брат Казимир, — але Оресту в матню запала дівка, що була в човні, от він і вперся, як віслюк: «Не піду без неї, і край».
— Що ж за дівка така? — перепитав Христоф. Найманець розповів те, що не доказав у Межиричі. Про угоду з Сангушком, про напад на човен і про те, як їх схопила сторожа. Змовчав тільки про коштовності.
Кур’єр замислився.
— А чи не звати її часом Софія Єлецька? — запитав він згодом.