Вже за хвилину Казимирові здалося, що в цій жінці таїлася якась несамовита і розбещена стихія, яку він потривожив. Осідлавши його, вона стрибала і крутилась, ляскаючи себе по стегнах, хапаючись за перса і раз-по-раз відкидаючи з виду таке саме розпатлане довге волосся. При цьому видобувала з чоловіка такі шалені звуки, яких від нього не чули навіть супротивники в бою.
Звісно ж, тепер Христоф міг безперешкодно проникнути в королівські покої, де при кількох свічках сидів побілілий від жаху Сігізмунд Август.
— Що там коїться? — здавленим голосом запитав монарх.
— Ваша величносте, — замість відповіді сказав кур’єр, — прошу вас негайно слідувати за мною.
— Куди? — не второпав король.
— Ми покинемо замок, — мовив Христоф, — ось, одягніть це.
Він подав йому зібгану чернечу рясу.
— Хто вас послав? — запитав монарх, поспіхом накидаючи на себе вбрання.
— Ніхто, — відповів кур’єр, — я тут з власної волі.
— Хай благословить вас Господь.
Вони вийшли за двері і обережно минули тапчан, на якому все ще горланили коханці. Король затремтів, і Христофу довелося ледь не силоміць тягти його за собою. Варту вони минули безперешкодно і, опинившись на подвір’ї, попрямували до конюшні. Там під самотнім ліхтарем лежав на порепаній лавчині конюх. Поруч з ним, на долівці, примостився ще один чоловік, в якому можна було впізнати Ореста. Обидва були п’янющі, як свині, а тому не зауважили короля і кур’єра.
Христоф зачерпнув води з діжі і щедро полив найманця, миттю привівши небораку до тями. Орест обережно зіп’явся на ноги, клянучи усе на світі, а найперше вино і воду, які навмисне створені, щоб губити і мучити християнські душі.
— Цить, — перебив його кур’єр, — конюха споїв, та й сам нажерся… Коні готові?
Орест кивнув.
За хвилину з конюшні чимдуж кинулися двоє вершників і неквапно виповзла самотня тінь. На щастя, ніхто не помітив цієї з’яви, і кожен безперешкодно дістався туди, куди прямував.
Вершники зупинилися посеред поля, мимоволі вгледівшись у низький червоний місяць, що сходив за темним лісом. Ніч потроху ставала світлішою.
— Якщо ви, ваша величносте, поїдете далі цією дорогою, — озвався кур’єр, — то вже за годину опинитесь у таборі польського кварцяного війська.
— Хто ви? — запитав Сігізмунд Август. — І чому мені допомагаєте?
— Я той самий сотник, що зайняв ваші покої, — відповів Христоф.
— Он як, — король усміхнувся, — і чим же я можу вам віддячити?
— Помилуйте янгола від страшної смерті, — сказав кур’єр.
Від несподіванки монарх зіщулився, аж ніяк не чекаючи такого прохання.
— Якщо це тільки в моїх силах, пане сотнику, — пробурмотів Сігізмунд Август.
Христоф розгорнув папір, на якому вже був готовий текст помилування для Ляни. Потім, черкнувши кресалом, запалив свічку з червоного воску і ретельно затулив долонею вогонь від польового вітру.
— Гадаю, ви розумієте, що державної печатки я при собі не маю, — промовив Сігізмунд II, спостерігаючи за цим приготуванням.
— Достатньо буде малої і королівського підпису, ваша величносте, — заперечив кур’єр, дістаючи з сумки скляну чорнильницю і пера.
Монарх неквапно прочитав текст і, взявши змочене перо, вивів під ним свій підпис. Поряд з підписом король легко притиснув перснем кілька крапель розплавленого воску. Все було готово.
Сігізмунд Август з подивом спостерігав, як обережно Христоф згорнув папір і заховав його в кишеню камзола.
— Ви можете поїхати зі мною, — король сказав це з удаваною байдужістю в голосі.
Можливо, Сігізмунда Августа знічев’я турбувала доля його рятівника, а можливо, його величність просто боявся залишитись наодинці посеред нічного поля. Так чи інакше, але Хистоф відмовився.
— Я мушу повертатися назад, ваша величносте, — сказав він, — адже досі перебуваю на службі у князя. Крім того, двоє моїх друзів, що допомогли втекти вашій величності, поки що залишені напризволяще.
Король кивнув.
— Що ж, пане сміливцю, — відповів монарх, — назвіть принаймні своє ім’я, щоб я назавжди його запам’ятав.
— Христоф, ваша величносте.
— Якщо раптом, Христофе, ви захочете стати на королівську службу, будьте певні, вас радо приймуть у Кракові, — пообіцяв король наостанок.
Попрощавшись, два вершники роз’їхалися врізнобіч, віддаючи себе на милість ночі, що вже сріблилася тонким промінням холодного місячного диску, який поволі підіймався все вище і вище.
Христоф повертався в чудовому настрої. Тишком-нишком спровадивши Казимира з Вежі Мурованої, він солодко розтягнувся на ложі і в ту ж мить заснув, як сплять усі люди, чиє сумління чисте, мов джерельна вода, а нелегка ноша, що була їм завдана на плечі одного разу, от-от вивільниться якнайкраще.