Як завжди в таких випадках, ранок настав безжально швидко. До того ж дідько приніс когось під двері, і той загупав у них кулаком, як молотом. Сплячий віддимав себе від постелі і поплентався відчиняти. Вранішнім гостем несподівано виявився пан Сангушко. За ним стояв соцький Карбовник зі своїми козаками. Сон як рукою зняло, і Христоф спішно вклонився.
— З шаблею вам краще спиться? — сказав у відповідь прибулий вельможа.
Він був понурий, аж сірий, і не лише від вранішнього мороку. Кур’єр тільки тепер зауважив, що ліг, не знімаючи з пояса зброї. Він спробував усміхнутись, але, схоже, тут було не до сміху.
— Віддайте шаблю, пане сотнику, — наказав Сангушко, — зрадники не мають права її носити.
Зрозумівши, в чім річ, Христоф не опирався. Він мовчки виконав наказ і, опустивши голову, мовби й справді почувався винним, рушив слідом за своїми вартовими.
Одного йому лишень хотілося — побачити князя Острозького раніше, ніж його кинуть до цюпи. Тоді все буде гаразд. Він, Христофор, що стільки вже подолав на шляху від Львова до Острога, був у цьому переконаний.
У дворі кур’єр справді побачив його княжу милість. Костянтин Острозький стояв поодаль, розмовляючи про щось зі своїм маршалком. Рвонувшись убік, Христоф залишив позаду своїх вартових і, перш ніж ті кинулись слідом, впав перед князем на коліна.
— Нехай Господь благословить ясного князя, що славен своєю мудрістю і справедливістю! — випалив кур’єр.
— Зведіться на ноги, — холодно відповів той, — не гоже плазувати сотнику.
Христоф підкорився. Надбігла варта, але його не чіпали, чекаючи волі єгомосці. Той зволив вислухати кур’єра.
— Ваша княжа милосте, — промовив він, — ніхто не дорікне мені, що шкодував я свого життя, захищаючи Межирич. І вдруге, і втретє, не вагаючись, учинив би так само. І не лишень тому, що великий князь обіцяв щедру винагороду…
Острозький здивовано звів на нього очі.
— Усе, чого можу просити, — продовжив Христоф, — це дозволити мені сповнити свій обов’язок перед магістратом Лемберга. Я взяв його на себе раніше, аніж став на службі до вашої милості. По тому обіцяю повернутися, щоб стати перед лицем заслуженої кари.
Князь вислухав його, і далі не приховуючи подиву, а потім мовчки пішов, ніби не знайшовши, що відповісти.
У кур’єра похолола кров. Вперше йому здалося, що у цій задумці він перехитрував самого себе. Зараз мудрагель опиниться в сирій Острозькій в’язниці, звідки ніяка сила не донесе отримане такою ціною королівське помилування до Львова. І не варта буде й мідяка уся його подорож, поневіряння, битви й авантюри. Княжа вдячність виявилась не такою великодушною, аби пробачити зраду. На додачу Карбовник, поклавши йому руку на плече, задумливо мовив:
— Не вгадаєш, брате, як повернеться до тебе везіння: чи писком чи дупою. Ходи…
В’язниця і справді виявилась сирою, як колодязь, звідки ледве проглядався клаптик синього неба. Воно зовсім не тішило бранця, а радше гнітило, як гнітить самотнього вовка недосяжний місяць.
Поволі смерклося, від чого стало ще паскудніше. Однак у темряві несподівано прийшло спасіння. Двері в’язниці заскреготіли, неохоче впускаючи досередини двох чоловіків, один тримав у руці свічку, а інший — шаблю, відібрану в Христофа. Це були знову пан Сангушко і Карбовник.
— Єго княжа мосць певен, що покарання було достатнім, — промовив стиха вельможа, простягаючи вперед зброю, — ви більше не бранець. Втім, можете виконати ще одну роботу, аби остаточно загладити провину.
— Я готовий виконати все, чого запрагне від мене великий князь, — відповів кур’єр.
— Що ж, треба всього лишень ризикнути життям, вступивши в бій з мадярами, — відповів Сангушко, — мусимо звільнити пані Софію Єлецьку, а потім ви повезете її до Львова, де спробуєте заховати якнайдалі від усіх монархів на світі.
— З вашого дозволу, для такої справи я маю двох добрих помічників, — мовив Христоф.
— У нас сотня козаків і ще жовніри з Деражні, — усміхнувся вельможа, — але зайвими вони не будуть. Згода.
— Мушу попросити, аби ваша милість дотримали свого слова, — настояв кур’єр.
— Гаразд, — Сангушко був дещо здивований, — обіцяю, ким би не були ці люди, вони зможуть вбивати мадярів.
— Ви не пошкодуєте, — запевнив Христоф, — це відважні воїни.
Чоловіки вийшли на подвір’я, де нещодавній бранець з насолодою вдихнув нічне зволожене повітря. Неподалік вже зібрались козаки, а за міськими мурами до них приєдналися жовніри на чолі з Матвієм.