— Де ж ваші сміливці? — запитав невдовзі в Христофа пан Сангушко, але той у відповідь попросив зачекати.
За годину попереду вигулькнуло невеличке багаття, біля якого грілися двоє монахів. Помітивши загін, вони випростались і, про всяк випадок, стали осторонь.
— Може, це вони? — хмикнув Сангушко, — завзяті рубаки, про яких ви нам розповідали, Христофе?
— Атож, ваша милосте, — відповів той, — і повірте, ці двоє варті двадцятьох.
— Годі жартів, — розізлився шляхтич, — лишімо їх і далі молитися за наші душі…
— Нехай це роблять справжні ченці, — озвався Казимир, знявши каптура, — нам до вподоби інша справа, вашмосць.
Слідом за ним свій насторожений лик явив Орест.
— Хай йому біс! — вилаявся вельможа, — видно, є таки справедливість в цьому світі, якщо ви живі. Що ж, долучайтесь до нас, коли ваша ласка, панове найманці. Щоправда, мені невідомо, який інтерес ви можете мати в цій справі, але чорт із ним!
Замість вдячності, на обличчях Ореста і Казимира відобразилось палке бажання скрутити цьому панові шию, але вони змусили себе вклонитись і попростували у хвіст загону.
За дві години вдалині замерехтіли вогні мадярського табору. Місцина там була вигідна для ночівлі, хоч Христофові здалося, що вона надто доступна: можна було зачаїтись неподалік за пагорбом і любісінько розглядати навіть казанок на вогні, не кажучи вже про намети і коней. Сторожі, окрім декількох сплячих солдатів, не було видно зовсім, і пан Сангушко від задоволення потер долоні.
— Чудово, — промовив він, — раптово на них наскочимо і ще повернемось назад до сніданку.
— Не варто поспішати, вашмосць, — обережно зазначив кур’єр, — щось тут не так. Надто спокійно.
— Я згоден, — озвався Матвій, — звеліть обстежити околиці.
Шляхтич презирливо усміхнувся.
— Бачу, ви, ротмістре, все ще вважаєте себе Ганнібалом, — сказав Сангушко, — та, як на мене, той дроворуб, що вас постійно супроводжує, набагато хоробріший за свого пана…
Матвій змовчав, проковтнувши цю їдку образу, хоч було видно, що вдалося це йому нелегко.
— Я і мої жовніри готові першими кинутись на ворога, — процідив він.
— Отак і зробимо, — погодився шляхтич, — а козаки оточать табір щільним кільцем. Ті небораки, либонь, поснули, як мухи в дощ. От ми їх і розбудимо!
Атака розпочалась тієї ж миті, тільки Христоф та двоє найманців, досі виряджених у монахів, лишилися на місці. Зарядивши кожен по два мушкети, вони подалися кудись у темні зарості такою легкою і нечутною ходою, що викликали б заздрість навіть у місцевих котів, якби ті мали приємність за ними спостерігати.
Жовніри наскочили блискавично. Сплячий ворог, очевидно, не мав би жодного шансу, якби лиш направду був у таборі. Побоювання Христофа і ротмістра Матвія виявились недаремними: замість вартових на землі лежали майстерно зроблені опудала, а в наметах не було ані душі.
За мить чиясь невидима рука підпалила табір, що спалахнув, як сухе листя. Жовніри, спантеличені до краю, заметушились, як юрба школярів, і ротмістрові ледве вдалося вишикувати їх у бойовий порядок. Утім, освітлені полум’ям, вони виявились чудовою ціллю для невидимих стрільців, що вдарили по них влучно і безжально. Цей диявольський задум вдався угорцям якнайкраще: добра третина солдатів, убитих і поранених, впали на землю.
Козаки, що мали оточити мадяр, а тепер самі опинилися в пастці, повернули коней і люто кинулися в темряву, але їх там уже чекали. Кілька сотень вершників, як нічні примари, вискочили із засідки і стрімко вдарили по них, змусивши відступити аж до самого згарища, де все ще метушилися вцілілі жовніри. Результат бою здавався вирішеним, але оточені, розлютившись на ворога ще більше за те, що пошив їх у дурні, несподівано дали завзяту відсіч. Не отримавши блискавичної перемоги, здивовані угорці припинили атаку і, трохи розширивши кільце, стали готуватись до наступного нападу. Проте й удруге наштовхнулись на козаків, як на стіну. До того ж за час короткого перепочинку Матвій зумів вишикувати рештки жовнірів у каре, і ті гримнули з мушкетів, з лихвою віддячивши мадярам за недавню кривду. За таких умов, коли нападникам аж ніяк не хотілося випускати удачу з рук, бій обіцяв бути довгим та кривавим. І хтозна, кому вдасться взяти гору.
Тим часом Христоф та двоє найманців, відшукавши високий та зручний пагорб, спостерігали за всім згори. Відстань була чималою, і стріляти звідтіля в угорців здавалось марною справою. Думка вихопити шаблі і стрімголов кинутись на ворога з тилу не викликала б у них захвату, навіть якби випадково з’явилася. Найперше тому, що не хотілося гинути через пихатість і впертість пана Сангушка, якому козаки і жовніри завдячували зараз своїм собачим становищем. Отож лишалося тільки мовчки споглядати на це безглуздя.