— Даруйте, я втомилася від галасу і безлічі свічок… — озвалася пані Друге. — Сподіваюся, ви не заблукаєте?
— Ні, ваша милосте, — відповів чоловік.
— Либонь, я зробила це мимохіть, щоб приховати бентегу. Хоч мені це не зовсім вдалося. Як ви гадаєте?
Спантеличений Гепнер не знав, що відповісти. Від вина голова паморочилася, тож він боявся, що бовкне якусь дурницю. На щастя, графиня продовжила сама:
— Важко сховати вогонь, котрий розгоряється всередині дедалі з більшою силою… Бачте, я знову про це… І майстерня тут ні до чого… Коли ми… Я після вашого пориву, що мала би його засудити, відчула себе, як виноградар, що, занедбавши лозу, запрагнув раптом доброго плоду. Що лишається йому, як не попрохати вина в сусіда? Хоч пан Другет, в силу своїх досить обмежених потреб, втішений і тією дрібкою, що йому стільки років законно діставалась… Не знаю, хто більше мені потрібен: священик чи ви — лікар, ви зцілили мого чоловіка, я мусила розповісти про свої страждання саме вам… Підійдіть ближче…
Домінік раптом відчув запаморочення. До краю зневажаючи себе, він опинився так близько від графині, що чув її уривчасте дихання.
— Я мушу розповісти вам ще одну річ, — продовжила вона пошепки, — поділитися тим, що найбільше не дає мені спокою. Сівши тоді на коня по-чоловічому, я вперлася колінами в його боки, а лука сідла опинилася в мене поміж… Поміж стегнами… Чим дужче я мчала, тим більше торкалась її…
Гепнер сіпнув комір, бо йому забракло повітря. Свідомість розхлюпалася, як переповнена чаша, не вмістивши вже останніх слів графині: «я ніколи досі не відчувала такого, Домініку. І мені захотілося, щоб це… щоб я…»
— Ну, залиште мене!..
Домінік збентежено вискочив.
Наступні дні минали монотонно і сіро. Увесь час дощило, і в графа Другета розболілася спина. Гепнер мусив бути поруч, вигадуючи різноманітні мазі і примочки, щоб полегшити його страждання. Але мучив господаря замку не лише біль. Недобрі передчуття заволоділи ним, коли в зазначений день не з’явився Іштван, який мав би привезти в Невицьке Софію Єлецьку. Не з’явився він і наступного дня, від чого граф люто лаяв його зрадником, перевертнем та сучим сином. Здавалось, тверезу дійсність переварити йому важко, іще трохи, і він гукне Ласло, який сидів тепер без роботи, глипаючи на всіх, як прогнаний пес.
Увечері Домінік повертався у свою кімнатчину, де часом заставав Юстину, яка приносила їжу та запалювала йому свічку. Дівчина була неговіркою, як і вперше, коли вони зустрілися. Гепнер спробував допитатися, в чому річ, але вона тільки відводила погляд.
Якогось вечора до нього тихо постукали. Було вже пізно, за вікном невпинно стугоніла буря, гуркочучи дощовими ринвами і завиваючи вітром. На порозі стояла бліда жінка. Графиня скидалась на примару, наче потрапила вона сюди не через двері, а проникла крізь стіну. Пані Другет мовчала. Гепнер схилився перед нею, йому до болю хотілося побачити її, почути її голос. Він ладен був якби міг, забігти кудись. Він торкнувся її руки, вона не озвалась. Та чи потрібні слова про божевілля, яке впало на них? Усе змішалося — жар омріяного і холоднеча реальності, дика пристрасть притискала жінку грудьми до сирого підвіконня, змушуючи кричати в дощову прірву від болючої насолоди. Кудись щезли думки, що на Страшному Суді доведеться відповідати за перелюб… І за цю одержимість…
Вона приходила щовечора, аж поки одного разу сказала, що це — востаннє. Обличчя графині зачаїло якусь потаємну і страшну муку, як мучаться ті, кого долає пристрасть і сумління. Гепнеру защемило серце, він відчув, що це кінець.
Жінка підвелася, і то вже була гордовита шляхтянка, але яка ж вона була болісно гарна…
— Завтра ви будете супроводжувати мене до монастиря в Мункачі, — твердо сказала пані Друге. — Ви добряче прислужилися графові останнім часом, тож можна розраховувати на його прихильність. Як тільки від’їдемо досить далеко від Невицького і проминемо Унгвар, я подам вам знак. Для втечі…
Домінік не повірив своїм вухам.
— А варта? — перепитав він обережно.
— Кожен з них отримає по форинту, — відповіла графиня, — тож не надто будуть перешкоджати. Похапають зброю, хтось, може, для годиться вистрілить, але вам досить буде тільки пришпорити коня. У дорожній сумці при сідлі знайдете їжу і трохи грошей. До Лемберга має вистачити, якщо, звичайно, попрямуєте туди.
Домінік опустився на коліна і кинувся обійняти свою рятівницю, проте пані Другет м’яко відсторонилася.
— Не треба, — благально мовила вона, — інакше… я передумаю…