Седрик облизав губи і взявся передивлятися пошту.
Вілл став перед ним навколішки й поклав обидві руки хлопчику на плечі.
— Розкажи.
— Був один чоловік, — нарешті вимовив Седрик. Тепер, коли він зняв маску гангстера, граматика його мови поліпшилася. — Він заплатив Джез, щоб вона подзвонила по телефону. От і все.
— Подзвонила куди?
— У поліцію. Щоб сказала, що Ліші роблять боляче.
Вілл озирнувся через плече на таксофон. Будка була темна, бо ліхтар над нею хтось розбив.
— Він сказав їй подзвонити з таксофону?
Седрик кивнув.
— Це було якось тупо. Вона могла б набрати зі свого мобільного. Усі знають, що мобільний простежити не можна.
— Кажеш, він їй заплатив?
— Двадцять баксів, — кивнув Седрик. — І монетку дав для таксофону, десять центів.
Вілл опустив руки й сів на п’яти.
— А скільки коштує дзвінок по тому телефону, п’ятдесят центів?
— Ага, — підтвердив Седрик. — Джез йому сказала, що за десять центів ні фіга не подзвониш, а він рознервувався і дав їй два четвертака.
Вілл замислився, чи пощастить їм знайти в монетоприймачі дві монети по двадцять п’ять центів, на яких будуть відбитки вбивці. А потім подумав, чи справді то вбивця Аліші заплатив дівчинці, щоб вона подзвонила. Навіщо вбивці платити комусь, щоб донесли на нього?
— Ти впізнав того чоловіка? — запитав Вілл.
Хлопчик знову взявся перебирати пошту.
— А якби ти побачив його фотографію, зміг би згадати?
— Він був білий. Я не дуже добре його бачив. Я стояв отам.
Вілл повернув голову до телефонної будки. Ліхтарі навколо парковки й поштових скриньок світили досить яскраво, щоб і дорослу людину засліпити, та жоден з них не сягав до таксофону.
— Як думаєш, що сталося? — запитав Вілл у Седрика.
Хлопчик одразу не відповів. Натомість знову потасував пошту.
— Раніше вона завжди мені казала, — нарешті мовив він. — Коли тікала до Лютера, вона завжди казала, щоб я не переживав.
— Після того як Джезмін подзвонила, куди подався чоловік?
Седрик показав на вулицю в бік виїзду.
— Машини в нього не було?
— Не знаю, — зізнався хлопчик. — Ми йшли до Фредді, а тут він нас погукав. Джез сказала, щоб я йшов сам до Фредді, але я залишився, щоб за нею наглянути.
Вілл подумав, що дівчинка, яка підходить до незнайомця в темряві, напевно, йшла хибною стежкою швидше, ніж думала її бабуся.
— А де цей Фредді?
Седрик показав на будинок, що стояв через дорогу.
— Джезмін пішла з тобою після того, як зробила дзвінок?
— Після того — так.
— А чоловік пішов вулицею в бік головної дороги?
Седрик кивнув і закусив нижню губу, наче мав ще щось сказати. Вілл його не підганяв, і нарешті хлопчик сказав:
— Джез казала, що чула крики на сходах. Кричала Ліша.
— А що вона кричала?
— Джез не знає. Просто кричала, наче від болю, але вона й раніше так кричала, розумієте? Ліша водить до себе чоловіків, і вони бувають жорстокі, але вона каже, що її це не турбує.
— Седрику. — Вілл знову поклав руки хлопчику на плечі. — Мені потрібно, щоб ти був зі мною відвертий. Джезмін бачила, хто робив боляче Аліші? З нею хто-небудь розмовляв, щось їй казав?
Седрик похитав головою.
— Вона сказала мені, що нічого не бачила і не чула.
— Вона це казала так само, як сьогодні, — так, наче насправді, якщо про це подумати, то вона все-таки щось чула, але просто не хотіла нікому казати?
— Ні, — рішучо заперечив Седрик. — Мені б вона сказала.
Вілл не знав, правда це чи ні. Джезмін хотіла захистити свого братика. Вона б не розповідала йому небезпечну інформацію, яка могла йому зашкодити.
Седрик витяг з кишені двадцятидоларову банкноту.
— Ось що їй було потрібно, — сказав він Віллу. — Я взяв гроші, які він дав їй за те, щоб подзвонила. Це тому вона за мною ганялася. — Він простягнув Віллу гроші, прагнучи їх віддати.
— Нехай поки побудуть у тебе, — сказав Вілл, бо знав, що купюра ні для чого не придатна. — Джезмін зникла не тому, що ти взяв гроші, Седрику. Ти ж це розумієш?
Хлопчик знизав плечима, і пошта випала йому з рук. Вілл нахилився, щоб допомогти позбирати. Судячи з кольорів, здебільшого там були квитанції на сплату, плюс із десять рекламних листівок. Напевно, вдома на Вілла чекали такі самі супервигідні, обмежені у часі пропозиції.
Він подивився на поштові скриньки.
— Седрику?
— Що?
— У Аліші теж була тут скринька?
— Ага. — Седрик показав на одну з верхніх скриньок.
Вілл підвівся і занотував номер.
— Ходімо, я відведу тебе додому, добре?