Пролунав стукіт по кахляній підлозі: кроки жінки й собаки.
— Хто там?
Вілл здогадувався, що до вічка дверей притислося обережне око. Район був хороший, та однаково розташований занадто близько до Атланти, тому мешканці не поспішали відчиняти двері незнайомцям.
— Агент Вілл Трент з Бюро розслідувань Джорджії, — назвався Вілл, підносячи вгору своє посвідчення. — Я шукаю Міріам Монро.
Жінка за дверима завагалася, здавалося, навіть зітхнула, потім засувка зрушила з місця і двері відчинилися.
Міріам Монро була точнісінько така сама, як її дочка. Тобто її дочка була б саме така, якби жила іншим життям. Аліша недоїдала і скидалася на скелет, а її мати була пухкенька жіночка, з довгим кучерявим волоссям і манерою триматись відкрито, яка, здавалося, одразу прихиляла до себе людей. На щоках у неї грав рум’янець, в очах були іскорки, і навіть попри те, що вона дивилася на Вілла недовірливо й, суворо стиснувши губи, чекала, що він скаже, він бачив, що вона — із тих оптимісток, які шукали в житті лише позитивне.
Він опустив погляд на чорного пуделя, що стояв біля її ніг, і знову подивився на жінку.
— Я з приводу вашої дочки.
Її рука злетіла до грудей. Жінка вхопилася за двері, щоб триматися рівно.
— Ешлі?..
— Ні, — запевнив він її і простягнув руку, щоб підтримати її. Він навіть не подумав про те, що в неї може бути ще одна дочка. — Аліша. Я прийшов, щоб поговорити з вами про Алішу.
Вона кілька разів спантеличено блимнула очима.
— Що?
Вілл сам відчув себе не дуже впевнено. Може, він помилився, неправильно прочитав напис на поштовій скриньці? Може, це не та вулиця?
— Ви Міріам Монро?
Жінка кивнула. Собака, відчувши недобре, загавкав.
— Пробачте, — перепросив Вілл. — Мені сказали, що у вас є дочка, яку звуть Аліша.
— У мене справді була дочка, — кивнула Міріам. Її голос звучав відсторонено, наче вона давно втратила дитину. Наступні ж її слова підтвердили, що так вона й почувалася насправді. — Аліша пішла від нас, коли була підлітком, офіцере. Ми не бачили її майже двадцять років.
Вілл не знав, що сказати.
— Можна зайти?
Міріам усміхнулася і відступила від дверей, ніжно посуваючи ногою собаку.
— Даруйте за мою нечемність.
— Пусте, — запевнив її Вілл, а сам подумав, що, попри весь свій величезний досвід у цій справі, він ніколи не здатен передбачити, якою буде реакція батьків на новину про те, що вони втратили дитину.
— Ходімо у вітальню? — запросила вона.
Вілл намагався не витріщатися на всі боки у передпокої — найбільшому з тих, які він бачив у приватних будинках. На горішній поверх вели величезні гвинтові сходи, а над головою висіла люстра, що була б більш доречною в оперному театрі.
— Ми купили її в Болоньї, — пояснила Міріам, ведучи Вілла в сусідню кімнату. — Мій чоловік, Тобаяс, — колекціонер-аматор.
— А, — мовив Вілл, наче йому було все зрозуміло.
Він згадав помешкання, в яких побував за останні кілька днів: Алішині убогі дві кімнати, тісну квартирку, де Елінор Еллісон виховувала своїх онуків. А це був розкішний особняк. Усе: від товстих килимів на підлозі до яскравих африканських масок на стінах, — вказувало на те, що тут живуть люди, для яких гроші — не проблема.
Міріам відкинулася на спинку зручного на вигляд крісла, собака примостився в неї біля ніг.
— Хочете лимонаду?
— Ні, дякую.
Вілл сів на канапу. Подушки були тверді, тому він зробив висновок, що цією кімнатою користувалися нечасто. Йому стало цікаво, грали на великому фортепіано, що стояло під еркером, чи воно стоїть тут для краси. Також він подумав, якого біса тут робить. Вілл уже давно засвоїв урок: батькам про смерть дитини треба повідомляти швидко. Якщо затягувати, це зробить тяжчим той момент, коли інформацію нарешті почують. Вілл не був другом Міріам Монро, він просто мусив розказати їй правду і піти.
То чому ж не розказував?
Може, у жінчиному голосі, у її зовнішності було щось заспокійливе. Її обличчя могло б слугувати ілюстрацією до словникової статті «мама». У дитинстві Вілл думав, що чорних дітей люблять більше, ніж білих, просто тому, що зі ста з чимось дітей, які жили в дитячому будинку, лише двоє були афро-американцями. Дивно, як стереотипи вкоріняються у тебе в голові, коли ти маленький.
— Чим я можу вам допомогти? — нагадала Міріам.
Голос у неї був спокійний та інтелігентний, і вона примудрялася дивитися на годинник, не вдаючи роздратування.