Зненацька Міріам охнула.
— Я читала про це в газеті. У Ґрейді вбили жінку. Ім’я не вказували, але… Я навіть подумати не могла, що…
— Мені дуже шкода, — сказав Вілл нещасній жінці й подумав, що за останні кілька днів повторив цю фразу більше разів, ніж за все своє життя. Він витяг ксерокопію Алішиного листа. — Ми знайшли це в її поштовій скриньці. Листа повернули, бо на ньому було недостатньо марок.
Мати вхопилася за листа, неначе за рятівну линву. Вона дивилася на слова, і щоки їй заливали сльози. Прочитавши листа з десяток разів, вона пробурмотіла:
— Парія.
— Ви не могли би пояснити, про що йшлося?
Міріам поклала листа на коліна. Її руки тремтіли.
— Через дорогу був один будинок — його від нас відділяло всього троє дверей, а відчуття було таке, наче ціла прірва. — Вона довгим поглядом подивилася у вікно, неначе могла той будинок побачити. — Ми були єдиною темношкірою сім’єю в цьому районі. Ще сміялися з Тобаясом, коли люди казали: «Району гаплик», — бо на їхній вулиці вже жили чорти.
— Та сім’я досі там живе?
Вона похитала головою.
— Відколи Карсони виїхали, у тому будинку вже з десяток сімей змінилося. Його добудували, перетворили на палац, але в ті часи то була скромна халупка — з кублом всередині. Кожен район має такий будинок, правда ж? Поганий будинок, де живе поганий хлопчисько.
— Так, мем.
Вона знову подивилась у вікно.
— Щовихідних — гулянки. Дорогою туди-сюди літають машини. Той хлопчисько псував усіх, хто з ним зв’язувався. Ми називали його Парією Пейзлі-стрит.
Вілл згадав, що Аліша називала себе в листі парією.
— Його матері ніколи не було вдома, — провадила Міріам. — Вона була юристом, ви уявляєте? — Вона повернулася обличчям до Вілла. — Мабуть, я могла б її звинувачувати до посиніння, але насправді вона так само не могла контролювати свого сина, як і ми.
— Аліша втекла з цим хлопцем?
— Ні. Вона втекла з тридцятидев’ятирічним чоловіком, якого звали Маркус Кіт. Він був консультантом у її програмі лікування. Згодом ми дізналися, що він уже сидів за розбещення неповнолітніх. — Вона невесело розсміялася. — З таким самим успіхом у кожній тюрмі Америки можна поставити обертові двері.
— У листі вона неначе звинувачує вас у чомусь, — спробував промацати Вілл.
Міріам натягнуто всміхнулася.
— Коли Аліші було одинадцять, я покинула сім’ю. Я пішла тоді до іншого чоловіка. Яка мати, таке й дитя. — Вона підняла листа. — Чи то «гріхи батьків», як красномовно написала моя дочка.
— Але ж ви повернулися.
— Ми з Тобаясом зрештою помирилися, але пристрасті ще довго не вщухали. Через ці проблеми ми геть занедбали Алішу, а потім вона зв’язалася з тим хлопцем, який жив через дорогу. — Жінка піднесла руку до комірця й потягнула за хрестик, що висів на золотому ланцюжку.
Вілл поклав руку в кишеню й витяг хрестик з Алішиного конверта.
— Ми теж такий знайшли.
Міріам подивилася на хрестик, але в руки не взяла.
— Такі є в усіх моїх дітей.
Вілл не хотів їй казати, що Аліша надіслала його назад. Досить було з матері й листа. Та все ж він мусив запитати:
— З цим хрестиком пов’язано щось важливе?
— Тобаяс купив їх, коли я повернулася в сім’ю. Ми всі зібралися за столом, і він їх роздав кожному. Вони означали нашу єдність, нашу віру в те, що ми знову можемо бути сім’єю.
Вілл узяв її за руку, поклав хрестика на долоню і склав пальці.
— Я думаю, вона б хотіла, щоб він був у вас.
Він залишив її саму в кімнаті й пішов коридором, повз картини, фотографії, повз усе, що Міріам і Тобаяс Монро збирали протягом багатьох років, щоб перетворити свій будинок на дім. Біля вхідний дверей стояв високий стіл, на який Вілл саме вирішив покласти свою візитну картку, коли почув з вітальні голос Міріам. Очевидно, вона розмовляла по телефону.
— Це мама, — сказала вона котромусь зі своїх численних дітей. — Ти мені потрібен.
Розділ 30
На той час, коли закінчилася її зміна, Енджі була смертельно змучена. Завдяки її невтомній праці двійко заїжджих продавців пропану, водій вантажівки й безробітний батько трьох дітей відпочивали в камері й сушили собі голови, як вони пояснять дружинам свій арешт за користування послугами проститутки. Якщо їхні пояснення будуть схожі на ті, що їх чула Енджі — «Жінка мене не розуміє… У дорозі мені стає самотньо… Діти ненавидять мене…» — то ночувати їм у холодній камері.