Енджі проминула Східний муніципалітет і повернула праворуч, на Понсі-Хайлендс. Скинула швидкість і подивилася, чи Віллів мотоцикл стоїть перед будинком, і тільки тоді припаркувала машину на вулиці.
Вона вийшла з машини, не даючи собі часу передумати. Постукала кулаком у двері, а потім для впевненості кілька разів натиснула на кнопку дзвінка.
Проминула майже ціла вічність, перш ніж він відчинив двері. Енджі побачила, що він опустив рукави, проте не застібнув манжетів. На ньому досі була жилетка, і він ніжно притискав лівою рукою до грудей, наче пакет з цукерками, ту дурну маленьку собачку.
— Чому вічно доводиться так довго чекати, коли ти відчиниш ці кляті двері? — вимогливо запитала Енджі.
— Що сталося?
Вона кинула сумочку біля дверей і пройшла повз нього в будинок. Десь фоном звучала аудіокнижка, а на робочому столі лежав розібраний кишеньковий годинник, що його саме ремонтував Вілл. Вона подивилася на крихітні пружинки й шестерні, що їх він вставив у корок, на різні інструменти, за допомогою яких він лагодив механізм заводу. Енджі приголомшувало те, що Вілл за десять секунд міг розібратися у тому, як працює годинник, але щоб прочитати й зрозуміти сторінку в книжці, йому потрібно півгодини.
Вілл поставив собаку на підлогу, і він побіг у кухню. Енджі почула, як він там хлебче воду.
— Що сталося? — повторив Вілл, вимикаючи звук стереосистеми.
— Тобі треба поговорити з Алішиним сутенером.
— З Малим Джі? Він помер.
— Що?
— Помер сьогодні вдень, — сказав Вілл. — Його двоюрідним братам набридло, що ними попихають.
— Ану повільніше, — попросила вона, хоча серце шалено билося саме в неї. — Розкажи детальніше.
Він звузив очі, проте розповів:
— Того дня, коли ми з Майклом розмовляли з Малим Джі, на капоті його «БМВ» сиділо двоє малих. Джі сказав, що то його двоюрідні брати.
Енджі сіла на канапу.
— Зрозуміло. Далі.
— Він зігнав їх бейсбольною биткою. Здається, їм це не сподобалося. Вони влаштували йому засідку і вистрелили в нього тричі.
— Сядь, — сказала йому Енджі. Вона терпіти не могла, коли він над нею нависав. — Ти точно знаєш, що все було саме так? Його застрелили кузени?
— Настільки точно, наскільки це взагалі можливо з цими відморозками. — Вілл сів біля неї. — Сьогодні вдень я розмовляв з поліцейським, який проводив арешт. Напевно, малих судитимуть як дорослих. Один уже настукав на другого. У нього є судимості — зберігання наркотиків, хуліганство. Це буде його третє потрапляння. Він намагається відкрутитися від довічного ув’язнення.
— Ти впевнений, що вони не причетні до вбивств?
— Жоден з них не був знайомий з Алішею.
Енджі кивнула, даючи йому знати, що почула. Говорити вона не могла, бо була занадто шокована. Усе, що Малий Джі міг знати про Майкла Ормвуда, піде разом з ним у могилу.
— Ти маєш поганий вигляд, — відзначив Вілл.
— Ну дякую.
— Я серйозно. Що з тобою відбувається?
— У мене був дуже важкий день, — сказала Енджі, зненацька відчувши, як на неї навалюються всі його події. — Довелося з’їздити в лікарню.
Він сів рівно і взяв її за руку.
— Ти захворіла?
— Не я. — Вона збрехала, бо це було легше, ніж витримувати його гнів, якби він дізнався, що цього ранку вона їздила в Підмонт, щоб залякати дружину Ормвуда. — Водила до лікаря одну з дівчат. Нічого страшного. Жіночі проблеми.
Вілл кивнув, і вона знала, що наполягати на подальших подробицях він не буде.
Господи, який кошмар. Їй треба було багато йому сказати, але вона не знала, з чого почати. Та й що вона могла сказати? Що тієї ночі після Кенової вечірки Майкл зробив їй боляче? Що Майкл був з тих чоловіків, з якими не можна змінювати думку? Що, коли він уже почав, зупинити його неможливо?
Вона досі пам’ятала, як їй боліло наступного дня, ті синці на стегнах, те відчуття, що глибоко всередині у неї щось порвалося. Чорт, вона була п’яна до нестями, але промовисті сліди на шкірі розповіли їй усю історію.
— Ти як? — Вілл заправив їй пасмо волосся за вухо.
Цей ніжний жест був чимось новим. Він ще ніколи так до неї не торкався, а може, вона йому не дозволяла.
— Мені там було важко, — сказала вона, не конкретизуючи, де це — там. — Весь час згадувала про маму.
Вілл погладив її по волоссю, і їй захотілося заплющити очі й покласти йому голову на плече. Енджі кілька разів водила його з собою провідати матір. Ходити на могилу до матері їй було б легше, ніж бачити Дідру на лікарняному ліжку і не знати, чи не ховається за її заплющеними очима крик про допомогу. Чому Енджі любила ту єдину людину, яку мала б найбільше ненавидіти?