Маленька Джойс і Джон сплавляються на колоді в Сикс-Флеґз. Немовля Джон на колінах у Річарда, який годує його з пляшечки. Десятирічна Джойс на пляжі в роздільному купальнику, у кожній руці — по фруктовому морозиву. Ще було кілька порівняно недавніх фотографій. Кеті й Джойс у зоопарку. Кеті на коні, за спиною в неї гірський пейзаж. Два лабрадори-ретривери качаються на траві.
Погляд зупинився на фото матері. Емілі у хустці, пов’язаній довкола голови, запалі очі та щоки. Але вона всміхалася. У його матері завжди була найпрекрасніша усмішка. Спогади про цю усмішку, про те, як легко мама її дарувала, якою щирою добротою та світилася, допомогли Джону пережити багато ночей. Сльози потекли йому з очей, і він відчув фізичний біль від думки про те, що більше ніколи її не побачить.
— Емілі була дивовижною людиною, — сказала Кеті.
Джон примусив себе поставити фото в рамці на місце. Тильним боком долоні витер очі.
— Ти її знала?
— Так, — кивнула Кеті. — Вони з Джойс були дуже близькі. Нам усім було дуже погано, коли вона захворіла.
— Я не… — Джон не знав, як це сказати. — Я не пам’ятаю, щоб ти була на похороні.
— Я була, — сказала вона, і Джон помітив, що її повіки трохи напружилися. — Твій батько не надто схвалює наші з Джойс стосунки.
— Так. Не сумніваюся. — Річард завжди був залізно певен того, що вміє розрізняти правильне і хибне, добро і зло. Кожного, хто перетинав цю межу, він легко відрізав від свого життя, мов ракові пухлини, що він видаляв у себе в операційній. — Мені дуже шкода, — відчув потребу сказати Джон. — Він завжди любив Джойс.
Кеті якось дивно на нього глянула.
— Ти що, виправдовуєш свого батька?
— Мабуть, мені це допомагає, коли я намагаюся поглянути на все з його боку, зрозуміти, чому він міркує саме так, а не інакше.
Вона перетнула кімнату і відчинила двері. Джон думав, що за ними туалет, проте виявилося, що там комірчина, у якій стояли три шафи для документів. На кожній охайними стосами було складено записники на спіралях — у цілому близько п’ятдесяти штук.
— Усе це — матеріали твоєї справи зі слухань у суді, аж до відмови у перенесенні справи в інший суд, аж до останньої апеляції. — Говорячи, вона показувала на різні шухляди. — Це твої медичні записи. — Вона поклала руку на ручку горішньої шухляди в найближчій до Джона шафці. — Твоє перше передозування, перебування в лікарні після того, як тебе заарештували, і… — Вона розтулила рот, але нічого не сказала. Проте дивилася йому в очі. — Інформація з санчастини в «Коустелі».
Джон ковтнув слину. Зебра. Вони знали про Зебру.
— А тут переважно звіти комісії з УДЗ. — Кеті висунула шухляду, у якій було шість чи сім товстих тек. — Копію останнього Джойс отримала приблизно місяць тому.
— Навіщо? — запитав Джон, думаючи про стоси матеріалів, які Джойс зберігала понад двадцять років. — Навіщо їй усе це?
— А це належало твоїй матері, — сказала Кеті. — Ці записники. — Вона взяла один зі стосу. — Тут усі її нотатки. Вона знала твою справу вздовж і впоперек.
Джон розгорнув нотатник і невидющим поглядом подивився на охайний почерк матері. У ті часи, коли зростала Емілі, каліграфія ще мала значення. Її письмо було прекрасним, розквітало на сторінці прегарними візерунками.
Однак слова були не надто гарні.
Спідбол = героїн + кокаїн +??? Чому брадикардія? Чому зупинка дихання? Джон перегорнув сторінку. Чи сліди від укусів навколо грудей відповідають відбиткам зубів? А ще: Слідів сперми не знайдено. Де презерватив???
— Наприкінці вона намагалася здобути в окрузі фізичні докази, — пояснила Кеті.
— Навіщо?
— Вона хотіла, щоб зробили аналіз зразка ДНК з ножа й довели, що то була її кров, але зразок був такий маленький, що вдалося зробити тільки аналіз мітохондріальної ДНК. — Джон похитав головою, і Кеті пояснила: — Мітохондріальна ДНК походить від матері, тож навіть якби то була кров Емілі, ніхто б не зміг довести, що кров не могла належати тобі. Чи Джойс, але у справі б це не допомогло.