— «Сліди від укусів»? — прочитав він.
— Вона думала, що можна довести, що твої відбитки зубів не відповідали слідам укусів, але у Верховному суді вже слухали справу, у якій докази у вигляді відбитків зубів було визнано такими, що не приймаються судом. — Кеті помовчала і додала: — Та вона гадала, що це могло б допомогти з… з відокремленням.
— З чим?
— Державного ортодонта не викликали давати свідчення. За три роки до смерті Емілі подала клопотання, щоб отримати всі матеріали твоєї справи. Вона була рішучо настроєна почати все спочатку, подивитися, чи не пропустила чогось. Знайшла звіт, у якому державний дантист свідчив, що, на його думку, язик… що його відкусили, а не відрізали.
— Відкусили? — луною озвався Джон.
У голові спалахнула згадка про Синтію Барретт — яким до нудоти слизьким був її язик, коли він узявся за нього великим і вказівним пальцями. Його й відрізати було нелегко, а що вже казати про відкушування? Яке чудовисько могло відкусити дівчині язика?
— Джоне?
Він прокашлявся і змусив себе говорити.
— Ніж був їхнім головним доказом. Був експерт, який засвідчив, що язика відрізали саме ним. І це доводило, що вбивство було умисним.
— Так. Емілі хотіла заявити про порушення у веденні слідства. Вони стверджували, що під час досудового слідства передали Лідії звіт лікаря про укуси, проте Емілі так і не знайшла письмових свідчень цього. А це могло бути підставою для апеляції.
Джон прогортав сторінки, дивлячись на дати.
— Мама вже була хвора, коли працювала над цим.
— Вона не могла зупинитися, — сказала Кеті. — Дуже хотіла тебе витягти.
Джон не зміг дійти до кінця материного записника, одного з багатьох. Сторінки за сторінками, заповнені жахливими подробицями, про які його мати ніколи навіть чути не повинна була. Уже вдруге того дня він заплакав перед сестриною коханкою.
— Навіщо? — спитав він. — Навіщо вона все це робила? Апеляцій більше не приймали.
— Був мізерний шанс, — відповіла йому Кеті. — І вона не хотіла його втрачати.
— Вона була дуже хвора. — Він розгорнув записник наприкінці й побачив, що останній запис датовано тижнем до того, як вона востаннє потрапила в лікарню. — Вона не повинна була цього робити. Їй треба було старатися відновити сили, одужувати.
— Емілі знала, що вона вже не одужає, — сказала Кеті. — Останні дні свого життя вона провела, роблячи саме те, що хотіла.
Тепер він розплакався по-справжньому, великими сльозами, бо уявив, як його мама зосереджено обмірковує щоночі всю цю інформацію, намагається щось знайти, за щось зачепитися, щоб витягти його з-за ґрат.
— Вона ніколи мені не казала, — пробурмотів Джон. — Ніколи не казала, що займається цим.
— Не хотіла завчасно давати тобі надію, — відповіла йому Джойс.
Джон рвучко розвернувся. Чи довго сестра стояла у нього за спиною, він не знав.
Джойс не була сердитою, але спитала:
— Кеті, ну що це ти робиш?
— Лізу не у своє діло. — І Кеті всміхнулася так, як всміхаються, коли знають, що нашкодили, проте не сумніваються, що їм пробачать. — Залишу вас наодинці.
Проходячи повз Джойс, Кеті на мить стисла її руку. І зачинила за собою двері.
Джон досі тримав у руках записник, справу життя Емілі.
— Гарний у тебе кабінет, — відзначив він. — І Кеті…
— Як тобі це? — криво всміхнувшись, спитала вона. — Справжнє гомо в клані Шеллі.
— Зуб даю, тато зрадів.
Джойс пирхнула зі сміху.
— Ага. Такий радий був, що аж заповіт змінив.
Джон стиснув зуби. Він не знав, що на це сказати.
— Мама взяла з мене обіцянку не викидати ці записи. — Джойс показала рукою на комірчину. — А я хотіла. Хотіла викинути їх на подвір’я й запалити величезне багаття. Мало не зробила цього. — Вона невесело засміялася, наче їй самій було дивно, що вона не спалила всіх цих паперів. — І варто було. Варто було принаймні заховати їх кудись подалі чи закопати. — Джойс важко зітхнула. — Але я цього не зробила.
— Чому?
— Бо в цьому — вона. Усі ці папки, усі ці дурні записники. Ти знав, що вона ніколи нікуди не виходила без нотатника? — З відтінком іронії Джойс додала: — Звісно, ти не знав. Коли вона їздила до тебе, то не брала їх з собою, але вона працювала над ними, думала про них дорогою туди й назад. Іноді вона дзвонила мені серед ночі й просила подивитись якийсь незрозумілий закон, який вона знайшла і думає, що на його підставі можна розраховувати на нове слухання твоєї справи. — Джойс подивилася на шафки для документів, записники. — Вони наче крихітні шматочки її серця, її душі, і якщо я їх викину тепер, то це означатиме, що я її викидаю теж.