— Коли це було?
— Здається, за день до того, як мами не стало. Їй у горло щойно вставили трубку, щоб вона могла дихати. — Джойс помовчала, набираючись духу. — Їй було дуже боляче. Їй поставили морфінову крапельницю. Навряд чи вона розуміла, що ми з Кеті поряд, не кажучи вже про Лідію.
— Що їй сказала Лідія?
— Гадки не маю. Ми залишили їх наодинці. — Помовчавши, Джойс додала: — Вона мала дуже поганий вигляд. Тітка Лідія. Вона багато років не бачила мами, але плакала не перестаючи. Я й не думала, що вони були близькі. Може, суд їх зблизив… Не знаю. Я тоді була така засмучена, що ні на кого не звертала уваги.
— Ти нічого не чула?
— Ні, — сказала Джойс. — Ну хіба що трохи наприкінці. Я надто рано повернулася. Лідія тримала маму за руку. Ми сказали їй, що, на думку лікарів, жити їй лишилося недовго — щонайбільше один день. — Джойс замовкла, згадуючи ту сцену. — Очі у мами були заплющені, може, вона й не усвідомлювала, що Лідія поряд. — Джойс нахилила голову. — Але Лідія ридала. Справді ридала, Джоне, наче в неї було величезне горе. Вона вся тряслася і повторювала: «Мені так шкода, Емілі. Мені так шкода». Вона так собі й не пробачила, — завершила Джойс. — Так і не змирилася з тим, що програла твою справу.
Аякже, подумав Джон. Тітка Лідія цілком нормально з усім змирилася. Нема нічого кращого, ніж сповідатися у своїх гріхах людині, яка перебуває на порозі смерті.
— І що було з мамою після того, як вона пішла? — спитав він.
— Вона була під дією ліків. Весь час спала. Їй важко було тримати повіки розплющеними.
— Вона щось казала?
— Не могла, Джоне. У неї в горлі була трубка.
Джон кивнув. Тепер усе стало на свої місця. Перше, що як адвокат зробила тітка Лідія, — всадовила Джона і змусила детально переповісти їй усі події тієї ночі. Джон був нажаханий. Він розповів їй усю правду, пославши до біса кодекс честі, який не дозволяв «стукати» на інших дітей. Розказав їй, як Майкл кинув йому мішечок з кокаїном (принаймні він думав, що то кокаїн), як проводжав Мері-Еліс додому і залазив через вікно її спальні. Про поцілунок і про те, як вибухнув його мозок, наче в ньому підірвалася ракета. Розповів, як наступного ранку прокинувся в калюжі крові Мері-Еліс.
Коли Джон закінчив свою розповідь, в очах у тітки Лідії стояли сльози. Вона взяла його за руку (ухопила, якщо бути точним) і міцно, до болю стисла.
— Не хвилюйся, Джоне, — сказала вона. — Я про все подбаю.
І подбала. От сука.
Джойс досі вичікувально дивилася на нього. Він бачив, що вона втомлена, може, навіть змучена. Косметика не приховувала темних кіл під очима. Плечі опущені. Утім, Джон помітив, що вона вже півгодини розмовляла з ним у себе в кабінеті, ні разу не накричавши й ні в чому не звинувативши.
— А наркотик той перевіряли? Білий порошок?
— Авжеж. Лідія відправляла його в приватну лабораторію. Мама цілий тиждень прожила як на голках. Але нічого незвичного там не знайшли. То був кокаїн з героїном.
Джон відчув різкий біль у щелепі. Він знову міцно стиснув зуби.
— Джонні, — промовила Джойс втомленим голосом. Дуже втомленим. — Розкажи мені все.
Він згорнув материн записник, останній з тих, які вона використала для його справи, останнє, що вона тримала в руках з того, що пов’язувало її з сином.
— Поклич сюди Кеті, — сказав Джон. — Я думаю, вона теж має це почути.
Розділ 32
Вілл сидів у себе в кабінеті й намагався не байдикувати. Він уже відвідав Лютера Морісона, який доводився Джезмін Еллісон… ким? Як назвати тридцятирічного чоловіка, який займався сексом з чотирнадцятирічною дівчинкою? Клятий хворий на всю голову виродок — от як його означив про себе Вілл. Йому знадобилася неабияка витримка, щоб не зацідити тварюці в пику.
Після цього приємного візиту Вілл повернувся в Східний муніципалітет і посвятив Аманду Ваґнер у нові деталі справи. Жодних разючих ідей вона не запропонувала, але й по рогах не надавала за те, що в нього мало нової інформації. Аманда бувала вимогливою, але на важкі справи мала нюх.
Єдине, що вона йому порадила, — не надто зациклюватися на зниклій дівчинці. Вілловим завданням було розслідувати вбивство Аліші Монро і його зв’язок з іншими дівчатами, а не з утікачкою на ім’я Джезмін Еллісон. Усе, що в нього було на руках, — розповідь десятирічного хлопчика і погане передчуття. Аманда поважала його чуйку, проте не збиралася марнувати час і ресурси на дитячі історії та інтуіцію. Свої висновки вона йому виклала зі звичним прагматизмом, що зігрівав душу: дівчинка вже неодноразово тікала з дому; зустрічалася з чоловіком, удвічі старшим за неї; її мати сиділа в тюрмі, батько був бозна-де, бабуся не могла встати з крісла без сторонньої допомоги. За таких обставин дивно було б, якби вона не втекла.