— Чому?
— Бо вбивця мав би до фіга всього знати про справу, — зауважив Майкл. — Про язик Монро ми пресі не повідомляли. Про це знали тільки поліцейські. — Майкл затулив слухавку рукою, але Вілл почув, як він сказав: — Так, кицю, йду. — А тоді до Вілла: — Слухай, тут Джина просить, щоб я допоміг із Тімом. Можна я тобі передзвоню хвилин через десять?
— Ні. Мені більше нічого не потрібно.
— Ну дзвони, якщо потрібно буде.
Вілл поклав слухавку. Відкинувся на спинку стільця і подивився у вікно. Стемніло вже доволі давно, але ліхтарі відкидали якесь неприродне світло на покинуту сортувальну станцію, що була поряд з будівлею муніципалітету. Вілл потроху звикав до депресивного краєвиду.
Комп’ютер засвистів, наче паротяг, і Вілл згорнув програму перегляду DVD та відкрив електронну пошту. Державний комп’ютер був дуже простий: версія словника була обмежена, програма перевірки орфографії не знала й половини слів, які пересічний правоохоронець вживав щодня. Навіть якби Вілл попросив, то йому б не дозволили ставити на жорсткий диск якісь сторонні програми, тому він задовольнявся тим, що було. Тим більше, що, як і на більшості комп’ютерів, там була програма читання тексту.
Він прокрутив спам і натрапив на лист від Піта Генсона. Виділив текст, клацнув панель меню і вибрав команду «Говорити». Гордовитий голос зачитав йому Пітове повідомлення. Прийшов звіт токсикологічної експертизи по Синтії Баррет. Її останньою їжею були яєчня й тости. В організмі виявлено високий рівень нікотину, в крові — сліди алкоголю й кокаїну.
Ще один глухий кут.
Вілл узяв копію листа Аліші Монро до матері й розгорнув на столі, притискаючи кутики, щоб аркуш лежав рівно. Її кривульки були кошмарні, проте Вілл уже вивчив листа напам’ять, тому читати було легше, ніж якби він вперше його бачив. Тепер же він пройшовся по ньому рядок за рядком, звіряючи кожне речення зі своєю пам’яттю. Окрім любові Монро ставити велику літеру де треба й не треба, Вілл не знайшов для себе нічого нового.
Він згорнув листа і поклав його собі в кишеню. Потім глянув на форми з УДЗ, які відібрав Лео. У кутку кожного досьє була фотографія, кожен злочинець дивився в камеру, тримаючи перед собою чорну табличку, на якій вказано його дані: прізвище, злочин, дата винесення вироку, дата умовно-дострокового звільнення.
Вілл неохоче висунув горішню шухляду стола. Знайшов антистеплер і від’єднав фотографію від досьє першого злочинця. Двері в його кабінет було зачинено, світло в коридорі — вимкнено. Та все ж він намагався говорити лиш трохи голосніше, ніж пошепки, коли вимовляв перше ім’я.
Минула година, а стос досьє ледве зрушив з місця. У Вілла розколювалася голова, і він, не запиваючи, проковтнув жменю таблеток аспірину, думаючи, що ліпше вже вмерти від отруєння ліками, ніж від головного болю, що відбійним молотом гатив по очах. Лео Донеллі взяв на себе половину. Він зі своєю групою, мабуть, впорався швидше, ніж за годину.
Вілл підвівся й надів піджак, думаючи, що завдання, швидше за все, було безглуздим. Якби в базі даних був злочинець, який мав звичку відкушувати язики, Вілл би знайшов його досьє, коли вперше читав про справу Монро й виконував пошук за ключовими словами в комп’ютері. Звіти, які отримав Лео, були з різних районів і часом — різних штатів, тож узгодженості в описі злочинів не було. Деякі полісмени, що проводили затримання, вказали лише тип правопорушення і вік жертви, інші не поскупилися на моторошні деталі, ретельно описали хижацькі дії засудженого. Якщо на фотографії не було зображено чоловіка, який стояв з відкушеним язиком у руці, Вілл боявся, що це буде пошук голки в копиці сіна.
І таки прихопив з собою папки, коли спускався на ліфті в гараж. Він їхав додому, а вони лежали на пасажирському сидінні. Вілл упіймав себе на тому, що часто на них зиркає, наче не розуміє, навіщо вони там. Він поставив машину на під’їзній алеї біля свого мотоцикла і, ще навіть не дійшовши до ґанку, почув вітальний гавкіт Бетті. Щойно він відімкнув двері, як собачка кинулася йому назустріч. Вілл ухопив поводок, готуючись ганятися за нею, але вона зробила своє діло прямо на газоні й прожогом побігла в будинок, перш ніж він встиг спуститися ґанком.
У будинку Вілл знайшов її в обрамленні диванних подушок.
— І тобі доброго вечора, — привітався він, зачиняючи двері.
Згадав, що досьє лишилися в машині, і повернувся. Вдома кинув їх на стіл і глянув на автовідповідач. Лампочка повідомлень не блимала, але він взяв слухавку, щоб переконатися, що телефон працює.
У вусі зазвучав сигнал зумера.
Вечеря була така сама, як і сніданок, — миска молочної каші, яку він з’їв, стоячи над раковиною. Усе, чого йому насправді хотілося, — лягти на диван і заснути під телевізор. Але йому не давали спокою досьє. Чоловік, який добре вмів читати, уже б давно закінчив роботу й забув. Поліцейський, який виконував свій службовий обов’язок, переглянув би їх за обідом, розуміючи, що марнує час, але для хорошої слідчої роботи слід розробляти до кінця кожну зачіпку.