Робін двічі постукала ложкою об чашку і поклала її на стійку.
— То що з тобою сталося, Джоне? Як ти опинився у в’язниці?
Він здвигнув плечима.
— З поганою компанією зв’язався.
Вона розсміялася, хоча помітно було, що смішним їй це не здалося.
— Мабуть, ти був не винен?
Вона вже запитувала про це два дні тому в лікарні, і він дав їй чергову відповідь.
— У тюрмі всі не винні.
Робін мовчала й дивилася в дзеркало за барною стійкою.
— То з ким був твій перший поцілунок? — запитав він, щоб змінити тему.
— Мій перший справжній поцілунок? — уточнила Робін. — Перший хлопець, з яким я поцілувалася, бо справді хотіла поцілуватися? — Здавалося, вона замислилася. — Я познайомилася з ним у дитбудинку, — нарешті сказала вона. — І ми були разом двадцять п’ять років.
Джон подмухав на каву і відпив.
— Довго.
— Ну так. — Вона знову взяла в руку ложечку. — Я з багатьма трахалася в нього за спиною.
Джон поперхнувся кавою.
Вона всміхнулася, але більше з себе, ніж з нього.
— Ми розійшлися два роки тому.
— Чому?
— Бо коли знаєш когось так довго, коли ростеш і дорослішаєш разом з кимось, ти просто… — Вона замислилася, підшуковуючи потрібне слово. — Оголений. Занадто вразливий. Я знаю все про нього, а він знає все про мене. Не можна когось так сильно кохати. Ні, звісно, можна… він як частина мене, частина мого серця. Але з ним не можна бути так, як тобі того хочеться. Чи любити його як коханця. — Вона здвигнула плечима. — Якщо я справді хотіла, щоб йому було добре, то мусила піти від нього, щоб він міг жити далі.
Джон не знав, що на це сказати.
— Він геть дурний, якщо відпустив тебе.
— Ну, моя думка — це тільки половина історії, — зізналася вона. — Якщо ти не помітив, я справжнє стерво. А як у тебе?
— У мене? — здивовано перепитав Джон.
— Дівчина є?
Він розсміявся.
— Жартуєш? Я сів, коли мені було шістнадцять. Єдиною жінкою, яку я бачив відтоді, була моя мати.
— А як щодо… — Вона замовкла. — Ти ж був дитиною? Коли потрапив за ґрати?
Джон відчув, як стискається в нього щелепа. Він кивнув, не підводячи на неї очей, щосили забороняючи собі згадувати Зебру, ті чорно-білі зуби, ті руки, що тиснули йому на потилицю.
Якщо вона й помітила його терзання, то не дала взнаки. Натомість подмухала на каву і нарешті відпила, а тоді вилаялася:
— Чорт, вона холодна.
Джон підкликав офіціантку.
— Як у вас тут справи? — запитала вона.
— Дякую, добре, — сказав Джон, підставляючи їй свою чашку, щоб долила кави.
Він не звик до такої кількості кофеїну зранку, тому в нього пітніли руки. А може, він просто нервувався, бо поряд була Робін. Вона розмовляла з ним, наче вони були добре знайомі. Джон не пригадував, щоб з ним взагалі хтось у житті так розмовляв.
— Кличте, як буде щось потрібно, — сказала офіціантка.
Робін дочекалася, коли жінка піде, і лише тоді спитала:
— А що ти робив, відколи вийшов?
— Налагоджував стосунки з сім’єю, — відповів він. І не втримався, додав: — Шукаю свого двоюрідного брата. Нам з ним треба дещо обговорити.
Робін кинула понад його плечем погляд на чоловіка, який сидів сам-один в кутку. Джон глянув на відображення того типа в дзеркалі й подумав, чи то, бува, не один з її клієнтів. На чоловікові був костюм-трійка. Мабуть, він працював адвокатом чи лікарем, а вдома його чекали дружина й діти.
— Джоне? — Він повернувся до Робін. І здивувався, коли вона запитала: — У що ти вляпався?
— Ні в що.
— Ти казав, тебе хтось шантажує.
— Казав, — кивнув він.
— Хто?
Джон обома руками взявся за чашку. Він хотів їй відповісти, розказати про все, що сталося, але Робін і так мала вдосталь клопоту в житті, щоб ще він її обтяжував своїми проблемами. До того ж він не поділяв оптимізму Джойс щодо здатності тітки Лідії зробити правильний вибір. Як не крути, Майкл був її сином, хай навіть садистом і вбивцею. Не можна було передбачити його наступний вчинок. Джон не зміг би собі пробачити, якби через нього щось погане сталося з Робін.
— Я не хочу тебе в усе це вплутувати, — сказав він.
Вона поклала руку йому на стегно.
— А якщо я хочу вплутатися? — Джон затамував віддих, коли її рука перемістилася вище. — Я знаю, ти хороший хлопець.
Джон розтулив рота, щоб мати змогу дихати.
— Може, не варто…
— Я знаю, що тобі нема з ким поговорити, — сказала вона, міцно стискаючи його ногу. — Я просто хочу, щоб ти знав, що ти можеш поговорити зі мною.