Він похитав головою і прошепотів:
— Робін…
Вона провела рукою вгору і вниз.
— Давно вже такого не було, так?
«Ніколи, — подумав Джон. — Ніколи такого не було».
— Хочеш піти кудись поговорити?
— Я не… — Він не міг думати. — Я не маю грошей, щоб…
Вона присунулася ближче.
— Я ж тобі казала, я не на роботі.
Якби її рука піднялася вище, йому б довелося просити офіціантку принести рушника. Він міцно стиснув повіки, намагаючись віднайти трохи сили.
І накрив її руку своєю.
— Я не можу.
— Не хочеш мене?
— Серед живих нема такого чоловіка, який би тебе не захотів, — сказав він щиру правду. — Ти мені подобаєшся, Робін. Я розумію, це тупо. Я навіть не знаю тебе. Але я не можу втягувати тебе у свої проблеми, розумієш? Забагато людей вже постраждало. Якщо з тобою щось станеться, якщо ти теж постраждаєш… — Він похитав головою. Просто не міг про це думати. — Коли все це скінчиться… Коли все скінчиться, я тебе знайду.
Робін прийняла руку. Потім піднесла чашку до рота і повторила запитання:
— Хто тебе шантажує?
Її тон змінився. Він не зміг би точно сказати, що в ньому було не так, але йому згадалися наглядачі у в’язниці, як вони ставили запитання, знаючи, що ти мусиш їм відповісти, інакше тебе кинуть у карцер.
— Скоро все владнається, — сказав він.
— Яким чином?
— Я про це подбаю. А більше поки що сказати не можу.
— То ти так нічого мені й не скажеш?
— Ні.
— Точно, Джоне?
Вигляд у неї був дуже серйозний. Він запитально їй всміхнувся і запропонував поговорити про щось інше.
— Мені потрібно, щоб ти мені все розповів, — сказала Робін. — Потрібно знати, що відбувається.
— Чому?
— Ідеться про твоє життя, Джоне. Невже ти не можеш бути зі мною відвертим?
Волосся в нього на потилиці стало сторч.
— Мені не подобається ця розмова.
Робін поставила чашку. Підвелася, і на її обличчі з’явився жорсткий вираз.
— Я намагалася тобі допомогти. Запам’ятай це.
— Чого ти? — спитав він, не розуміючи, що зробив не так. — Робін…
Джон відчув, що йому на плече лягла чиясь рука, і подивився вгору. Над ним за спиною височів чоловік у костюмі-трійці.
— Що відбувається? — спитав Джон.
Чоловік подивився на Робін, Джон теж.
— Мені шкода, Джоне, — сказала вона, і схоже було на те, що щиро, проте він не розумів причини.
Вона відкрила сумочку і витягла звідти гаманець. Джону спало на думку дурне — наче вона хоче заплатити за каву. Він розтулив рота, щоб сказати, що він заплатить, але око вихопило блиск золотого жетона, коли вона розгортала посвідчення.
І неначе він сам не бачив, Робін сказала:
— Я коп.
— Робін…
— Насправді мене звати Енджі. — Чоловік за спиною міцніше стиснув Джонове плече. — Ходімо надвір.
— Ні… — Джон відчув, що його починає трусити і підкошуються ноги.
— Надвір, — скомандувала Енджі й підхопила його попід пахву, щоб він не впав.
Він ішов, як інвалід, сперся на неї, поки чоловік відчиняв двері. Так само колись поліцейські в Декатурі витягли його з ліжка і повели поперед себе. Вони змусили його спуститися сходами, вивели на передній двір і перед усіма сусідами наділи наручники. Хтось закричав, і, озирнувшись, Джон побачив, що то його мати. Емілі впала на коліна й ридала, а Річард навіть не зробив спроби допомогти їй підвестися і підтримати.
Сонце заливало паркувальний майданчик за забігайлівкою нещадним жаром, і Джон заблимав очима. Він зрозумів, що задихається. Тюрма. Його повезуть у тюрму. У нього заберуть одяг, влаштують особистий огляд, знімуть відбитки пальців, кинуть у камеру до гурту чолов’яг, які тільки й чекають нагоди показати Джону, що вони думають про ґвалтівника дітей, якому не жилося спокійно на волі.
— Вілле. — Вона зверталася до чоловіка, що йшов за Джоном. — Не треба.
Джон побачив у руці в чоловіка сріблясті наручники.
— Будь ласка… — промимрив Джон.
Він не міг дихати. Ноги підкосилися. Останнє, що він побачив, — як до нього підходить Робін і намагається втримати його, щоб не впав.
Розділ 34
Енджі почувалася брудною. Навіть після пекучо-гарячого душу їй здавалося, що вона ніколи не вимиє того бруду, що всередині.
Вираз Джонового обличчя, страх, відчуття зради — усе це розкраяло їй серце, мов гострий шмат металу. Вілл відвів Джона в машину й допоміг сісти на заднє сидіння, немов дитині, яку беруть із собою в супермаркет. А Енджі стояла й думала: «Ось вони, двоє чоловіків, яким я найбільше перепаскудила життя».