Погляд, яким вона обдарувала Вілла, вергав громи й блискавки, але з кімнати вона вийшла. Хай там як, її відсутність посилила напругу, а не зменшила.
Вілл без поспіху зачинив двері й знову сів. Схрестив руки на грудях і чекав, коли Джон Шеллі заговорить. Так у мовчанці минуло п’ять хвилин. Вілл почекав ще трохи й вирішив здатися.
— Звідки ви знаєте Майкла?
Джон досі тримав кулаки на столі. Пальці стислися.
— Що він вам наговорив?
— Я запитую не в нього, а у вас.
Увесь свій гнів Джон вилив у погляді, яким подивився просто в очі Віллу.
— Джойс — це ваша сестра? — спитав Вілл.
— Не вплутуйте її в це.
— Мабуть, важко їй було всі ці роки. Ви сиділи в тюрмі, вона — на волі.
— Вона знає, що я не винен.
— Від цього ще важче.
— Не треба діймати мене своїми психологічними заморочками.
— Мені просто цікаво, яке це відчуття.
— Яке це відчуття? — повторив Джон. Гнів уже поволі просочувався назовні. — Яке це відчуття — розбити свою сім’ю, загнати матір молодою в могилу? Яке це відчуття — коли твій рідний батько ставиться до тебе як до клятого виродка? А ти як думаєш? Як ти, бляха, собі думаєш?
Джонові слова зависли в повітрі, голос відлунював у Вілла у вухах. Що Вілл думав? Він думав, що шматочки пазла нарешті складаються.
— Я хочу, щоб ви дещо для мене зробили, — сказав Вілл.
Джон у невизначеному жесті підняв плечі.
У кишені Вілл носив з собою копію листа Аліші Монро, наче талісман, що мав допомогти йому в розслідуванні. Він розгорнув аркуш і посунув його по столу до Джона.
— Ви можете це прочитати? Уголос, будь ласка.
Шеллі дивно на нього подивився, але цікавість узяла гору. Він нахилився над столом, не торкаючись паперу, і спершу прочитав про себе.
Збентежений, Джон підвів очі на Вілла.
— Хочете, щоб я прочитав це вголос?
— Коли ваша ласка.
Джон прочистив горло. Він вочевидь не розумів, що відбувається, але коли почав читати, Вілл сприйняв це за знак довіри.
— «Мамусю», — почав Джон, але Вілл його зупинив.
— Пробачте. Третій рядок згори, — сказав він. — Почніть з нього.
Джон знову промовисто подивився на Вілла, даючи зрозуміти, що довго він у ці ігри не гратиме.
— «У Біблії сказано, що гріхи батьків упадуть на дітей. Я парія, недоторканна, яка може жити тільки з іншою Парією через твої гріхи». — Він спинився і подивився на слова, неначе розумів, що проґавив щось очевидне, те, що було в нього перед самісіньким носом.
— Хто така Алісія? — спитав Джон.
— Аліша Монро, — відповів Вілл, і вираз на Джоновому обличчі розповів усе, що йому треба було знати. — Вчора вранці я розмовляв з її матір’ю. Я мусив повідомити про смерть дочки.
Джон помітно проковтнув слину.
— Смерть?
— Алішу Монро зґвалтували. Побили. Їй відкусили язика.
— Це було… — прошепотів Джон, радше до себе самого.
Він узяв листа, уважно подивився на Алішині слова до матері.
— Вона двічі вжила слово «парія», — сказав Вілл, розуміючи, що це його єдиний шанс здобути Джонову довіру. — Першого разу вона написала його з маленької літери. А вдруге — з великої. «З Парією», а не «з Паріями». Вона мала на увазі одну людину, а не кількох.
Джон пробіг очима сторінку, і Вілл зрозумів, який рядок він читає. Недоторканна, яка може жити тільки з іншою Парією.
Вілл перехилився через стіл, щоб перебрати на себе увагу Джона.
— Хто ця Парія, Джоне?
Той не відводив погляду від листа.
— Не знаю.
— Це хтось, кого Аліша знала давно. Хтось, з ким вона вимушена жити тепер. — У кишені у Вілла задзвонив телефон, але він не звертав уваги. — Мені потрібно, щоб ти сказав мені, хто ця Парія, Джоне. Я маю це почути від тебе.
Джон знав відповідь. Здогадався. Вілл бачив це по його очах. Та все, що він сказав:
— У вас телефон дзвонить.
— Нехай, — відповів Вілл. — Хто ця Парія?
Джон похитав головою, та Вілл бачив, що він уже на межі.
— Розкажи мені, про що вона говорить.
Телефон не вгавав. Але Вілл не поворухнувся, щоб вимкнути його. Він побачив, що Джон вислизає, що дзвінок діє на нього мов застережний дзвін, який нагадує колишньому ув’язненому, щоб тримав рота на замку.
— Джоне, — підштрикнув його Вілл.
Джон підвівся, зіжмакав листок і жбурнув його Віллу в обличчя з криком:
— Я ж сказав, не знаю!
Вілл сперся на спинку стільця, подумки проклинаючи Енджі за те, що обрала не той час, щоб йому передзвонити. Розкрив телефон і сердито сказав:
— Що?
— Трент, — сказав Лео Донеллі. — Я у Майкла.