— Так, є свіжі сліди. Не може бути, щоб від Джининої тачки, бо вона заїжджала на доріжку…
Вілл з розмаху закрив телефон, засунув його в кишеню і влетів у кімнату допитів.
Побачивши його, Джон позадкував.
— У чому…
Вілл різко викрутив йому руку за спиною і вдарив обличчям об стіну. Наблизив губи на дюйм до вуха Джона, щоб виродок чув кожне слово.
— Кажи, де він.
Джон закричав від болю й став навшпиньки.
— Кажи, де він, — повторив Вілл, ще сильніше натискаючи на руку.
Джонове плече вже потроху зміщувалося.
— Я не…
— У нього Енджі, паскудо. — Вілл ще більше викрутив йому руку. — Скажи мені, де він.
— Теннессі, — прохрипів Джон. — У нього є будинок у Теннессі.
Вілл відпустив руку, і Джон упав на підлогу.
— Де саме в Теннессі?
Джон похитав головою, силкуючись встати.
— Візьми мене з собою.
— Кажи адресу.
Джон підвівся, кривлячись від болю в плечі.
— Візьми мене з собою.
— Питаю ще раз і востаннє. — Коли Джон не відповів, Вілл ступив крок у його бік.
— Добре, я скажу! — закричав Джон, прикриваючись рукою, якою ще міг поворухнути. — Елтон-роуд, двадцять один, Дактаун, Теннессі.
Розділ 36
Енджі знудило, але кляп затримав блювоту всередині. Судячи з різкого запаху в багажнику, вона обмочилася. Голова розколювалася, тіло боліло так, що вона не могла й поворухнутися без стогону. Руки й ноги в неї були зв’язані за спиною. Навіть якби вона й могла ворушитися, то допомогти собі не змогла б. Цілковито безпорадна.
Вона спробувала зосередитися на диханні, на тому, щоб не втрачати орієнтації, щоб знову не знудило. Це був не перший струс мозку, який вона пережила, і не найгірший, але темрява в багажнику лише підсилювала паніку. І щоразу, коли машина зупинялася на світлофорі чи на стоп-сигнал, Енджі не могла вгамувати страх, який кислотою пропалював їй груди.
Машина знову пригальмувала, і вона напружилася, дослуховуючись, як шини шелестять по гравію. Вони з’їхали з асфальту. Енджі гадки не мала, чи довго вона пробула в багажнику. Вона не бачила, хто вдарив її по голові, але знала, що то Майкл. Його сміх досі дзвенів у неї у вухах. Так само він сміявся тієї ночі після Кенової вечірки, коли кинув її на заднє сидіння її машини.
Дівчинка.
До більярдного стола була прив’язана дівчинка. Її тендітне тіло було в синцях і крові. Джезмін. То мусила бути Джезмін.
Машина повільно зупинилася. Енджі лічила секунди. На дванадцятій секунді дверцята відчинилися. Машина трохи піднялася, бо з переднього сидіння прибрали вагу. Грюкнули дверцята. Під ногами захрускотів гравій. Відчинилися дверцята з боку пасажирського сидіння, потім їх з грюкотом зачинили ногою.
Двадцять секунд. П’ятдесят. Сто. На ту мить, коли в замку багажника зашкряботів ключ, Енджі втратила лік секундам.
Сонячне світло засліпило її. Енджі міцно заплющила очі від болю. Свіже повітря було мов манна небесна, і вона широко розтулила рота з кляпом, роздула ніздрі, аби тільки побільше вдихнути.
Тінь затулила собою сонце. Енджі повільно розплющила очі. Згори їй усміхався Майкл. На щоці в нього, наче бойова фарба, видніла подряпина, яку залишила три дні тому Джезмін.
— Виспалася?
Енджі напружилася й натягнула мотузки.
— Спокійно, — попередив він.
Енджі крізь кляп спробувала крикнути «пішов ти».
Він витяг з чохла довгого мисливського ножа, сказав: «Тільки без фокусів», — і розрізав мотузку в неї за спиною.
Вона застогнала від полегшення і простягнула ноги якнайдалі. Руки ще були зв’язані, та принаймні вона могла рухатися.
— Виходь з машини.
Енджі спробувала сісти. Майкл сховав ніж у чохол і витяг службову зброю. Націлив їй у голову, і вона вклякла.
— Повільно, — наказав він. — Навіть не думай, що я тебе не застрелю.
Мотузка врізалася в зап’ястя, коли вона сперлася долонями об дно багажника. Після кількох невдалих спроб вона нарешті спромоглася підвестися. Перекинула ноги через борт. Стогнучи, вибралася назовні й заточилася, коли ноги торкнулися землі, та якось спромоглася не впасти.
Вона стала рівно, роззирнулася навколо, намагаючись зорієнтуватися.
— Непогано, непогано, — сказав Майкл. — Я вже й забув, яка ти гнучка.
Їй хотілося голими руками вирвати йому очі.
— Роззирнися, — сказав він. Вона побачила круті пагорби й гори з шапками снігу, що маячіли над грубо збитою хижкою. — Кричи, хоч лусни, тебе ніхто не почує.
Він витяг їй з рота кляп, і вона жадібно заковтнула повітря. Було таке відчуття, що у неї зламаний ніс, і коли вона сплюнула на землю, то побачила між решток сніданку згусток крові.