— О Господи!
Енджі зігнулася навпіл, стримуючи блювоту. Бо під пальцями відчула роздроблену кістку черепа і м’яку вологу сіру речовину.
Їм треба вибиратися, щоб звернутися по допомогу.
Енджі знову підвелася. Кроками виміряла ширину підвалу. Десять футів завширшки, близько дванадцяти вглиб. Перед тим, як згасла лампочка, вона встигла помітити грубі дерев’яні полиці, що йшли вздовж стін. З руками, зв’язаними за спиною, важко обшукувати горішні полиці, а на нижніх її пальці не намацали нічого, що могло б зійти за зброю.
Підвал порожній. Навіть земляна долівка була чисто виметена.
Можливо, її зап’ястя й не до кінця зламане. Енджі могла ворушити пальцями, хоч вони й набрякли й горіли вогнем, неначе інфекція вже потроху проникала у кров. Вона звикала до болю, майже чекала його, бо він відвертав увагу від стукоту в голові й вирування в шлунку. Темрява теж допомагала. Очам не було за що зачепитися, ніщо не порушувало її рівноваги.
Майкл був нагорі. Енджі думала, що він, мабуть, готує собі їсти — обід чи вечерю. Вона не знала, яка пора дня і скільки вона пробула в цій клятій дірі.
Кожен звук, який долинав згори, — пересування стільця по підлозі, рипіння дощок під ногами у Майкла — ще більше розпалював її лють. Енджі аж стікала ненавистю. Він її дістав. Він заліз їй у голову і змусив почуватися нікчемним шматком лайна. У ній перебувало більше чоловіків, ніж вона могла полічити, але ніхто з них ще так її не діймав.
Якби він повернувся тепер, вона вбила б його. Вбила його чи спровокувала, щоб він убив її. Виходів було тільки два.
Енджі опанувала себе й просунулася вздовж стіни, щоб зіп’ястися на коліна. Два кроки до сходів, бите скло, вмуроване в сходинку. Вона повернулася і пошукала його руками, щоб не порізати свої багатостраждальні пальці, коли наближала товсту мотузку з вузлами до скла. Втягнула повітря крізь зуби і намагалася не думати про біль, поки терла мотузку об скло.
Майклові наручники були на Джезмін. Енджі він зв’язав мотузкою.
— От гандон, — просичала вона як мантру до самої себе.
Майкл Ормвуд не робив помилок. Він завжди верховодив і все тримав під контролем. Усе, крім того, що скло могло перерізати мотузку.
— Тупий гандон.
Кров заливала руки, просякала мотузку, яка міцно притискала одне до одного її зап’ястя. Енджі зупинилася, щоб віддихатись, і вирішила діяти повільно. Першого разу вона мало не зомліла, коли намагалася перетяти мотузку, але з кожною новою спробою її техніка вдосконалювалася, вона дізнавалася більше про вузли, які він нав’язав, про те, яким чином мотузка зв’язувала її зап’ястя. Енджі відчувала, що мотузка трохи ослабла і натирала тепер іншу ділянку шкіри. Хоча усе змащувала її кров.
Вона вибереться звідси. І якщо для цього потрібно відрізати собі руку, вона її відріже.
— Ой! — зойкнула Енджі.
Мотузка ковзнула вниз по склу, і гострий, мов бритва, край розпоров їй пальці.
Енджі затамувала дух, прислуховуючись, що робить Майкл. Господи, вона ще ніколи в житті не відчувала такого болю. Вона не могла цього витримувати, то було нестерпно — відчувати, як скло пропорює плоть до кісток. Енджі нахилилася вперед, притулилася лобом до підлоги й розплакалася.
— Вілле, — прошепотіла вона. Вона зробила чимало поганого, тому Богу помолитися не могла, і помолилася Віллу. — Я виберуся, — пообіцяла вона йому. — Я неодмінно виберуся і тоді… — Цих слів вона не вимовила, проте вони прозвучали у неї в душі. Вона покине Вілла назавше. Вона нарешті його відпустить.
Над головою зачовгали. Енджі подалася назад, руками намацуючи скло. Вона несамовито взялася терти мотузку. Страх зробив її нечутливою до болю.
— Енджі? — гукнув Майкл. Він стояв з іншого боку замкнених дверей. — Відповідай. Я знаю, ти мене чуєш.
Вона напнула мотузку, викрутила плечі, відчайдушно прагнучи звільнитися.
— Пішов ти, мудак!
— Енджі, відійди від сходів. Я відчиню двері, а в мене пушка націлена прямо на тебе.
Вона не відповіла — просто не могла. Швидше, швидше, вона терла мотузкою об уламок скла.
У замку зашкряботів ключ.
— Ні, — прошепотіла Енджі, примушуючи себе поквапитись. — Не тепер, ще не час.
— Відійди від сходів, — повторив Майкл. — Я серйозно.
— Ні! — закричала вона і відскочила від скла в ту мить, коли розчахнулися двері.
Сліпучим променем спалахнуло світло. Енджі глянула на Джезмін і побачила, що обличчя дівчинки повернуте до неї, очі розплющені, але невидющі. Довкола голови натекла калюжа крові.
— Не здумай викинути якогось коника, — застеріг Майкл.