— Енджі! — заволав Вілл. — Де ти?!
Вона наблизила обличчя впритул до Майкла, змусила його дивитися в очі й зашепотіла:
— На тобі, оце поцілуй, гівнюк смердючий, — і загнала ножа йому під ребра.
Майкл розтулив рота, Енджі зробила те саме. Вона закричала так, що кров холола у венах, витягла ножа й знову засадила його по саме руків’я. І заволала:
— Рятуйте! Я тут, унизу!
Вона витягала лезо й заганяла його знову і знову, і кричала, поки не захрипла.
— Вілле! Ми тут! Унизу!
— Енджі! — Двері в підвал вигнулися, бо Вілл намагався висадити їх ногою.
— Вілле! — благально застогнала вона, прокручуючи лезо в животі у Майкла. — Рятуй!
Три постріли, й замок вилетів з дверей. Енджі скористалася ножем, як важелем, щоб посунути Майкла, і саме тоді по сходах загупали кроки.
Вілл ухопив Майкла ззаду і жбурнув його об стіну, як мішок зі сміттям.
— Енджі! — Вілл так важко дихав, що майже не міг говорити. — Він тебе поранив? Як ти? — Він намагався забрати в неї ножа, але її пальці не розтискалися. — Тобі боляче? Маленька, скажи хоч щось.
— Вілле, — прошепотіла вона, бажаючи торкнутися його обличчя, стерти сльози, що градом лилися з очей.
— Усе добре, — сказав він, ніжно розтискаючи їй пальці, щоб забрати ножа. — Тепер усе буде добре. Я з тобою.
— Вілле…
— Твої руки, — шоковано промовив він. — Що він зробив з твоїми руками?
У підвал зайшов ще хтось. Вона побачила чоловіка, який біг сходами униз. Джон Шеллі. Він зупинився перед нижньою сходинкою. Подивився на Майкла й перевів погляд на Джезмін, наче не міг вирішити, що робити.
— Енджі. — Вілл ніжно пригорнув її до себе. І вона його не зупинила, хоча біль від цього був нестерпний. — Ох, Енджі.
Джон підійшов до дівчинки. Перевірив пульс, оглянув рану на голові.
А Енджі не могла відвести погляд від Майкла. Вона хотіла, щоб він її бачив, хотіла, щоб її обличчя переслідувало його.
Він лежав, розплющивши очі. Кліпнув — раз, двічі. На підлозі перед ним збиралася кров, неначе з його тіла витікала річка. Легені наповнювалися повітрям, і на губах виступали рожеві прозорі пухирці. Повітря свистіло крізь дірки, що їх Енджі пробила у нього в грудях.
Він знав, що з ним відбувається.
Його це жахало.
Вілл притисся губами до її лоба.
— Усе добре, — прошепотів він. — Усе буде добре.
Майклові повіки затремтіли. Він закашлявся власною кров’ю, і підвалом покотилося булькання. Нижня щелепа безсило відвисла, підборіддям униз поплив тонкий струмок крові.
Енджі склала губи бантиком і послала йому прощальний поцілунок.
Розділ 39
— Ти, — все, що змогла сказати Лідія Ормвуд, коли відчинила двері й побачила на порозі Джона і Джойс.
Майклова мати добре збереглася на старості років (чи принаймні витратила для цього достатньо грошей). Джон знав, що їй під сімдесят, але шкіра в неї на обличчі була гладенька і здорова на вигляд. Навіть шия та руки, що зазвичай виказували вік, були рівні й молоді, як у Джойс.
Лідія вочевидь була улюбленицею долі. Вона жила у Вайнінґсі, одному з найдорожчих передмість Атланти, у новісінькому триповерховому будинку. Усюди були білі стіни, підлогу з вибіленого дуба вкривали білі килими. У вітальні стояв блискучий білий рояль, а біля мармурового каміна красувалися один навпроти одного два дивани, обтягнуті чорною шкірою. На вікнах висіли кремові шовкові штори. Стіни прикрашало абстрактне мистецтво у зухвалих основних кольорах — усі картини, найпевніше, були оригіналами. Сама Лідія була монохромна, вбрана у чорне. Джон не знав, чи то був її звичний одяг, чи вона носила жалобу за сином.
Коли Джона заарештували, Джойс саме була в суді округи Дікеб, сторінку за сторінкою переглядала старі архіви — шукала Лідію. Відтоді вона брала на роботі багато відгулів і переривала всі громадські архіви, які тільки могла знайти. Після смерті свого чоловіка Баррі Лідія ще двічі виходила заміж і розлучалася. І щоразу міняла прізвище, але Джойс врешті-решт вистежила Майклову матір через знайомого, який працював у фонді соцстрахування. На момент смерті дядько Баррі був повністю застрахований, і чотири роки тому Лідія почала отримувати чеки.
Через три дні Джойс мала на руках її адресу.
Тепер вони сиділи перед каміном: Джон і Джойс на одному незручному дивані, Лідія — на іншому. Їхня тітка сиділа прямо, тримаючи коліна разом, відставивши ноги вбік, наче фотографувалася для журналу для справжніх леді. На Джона вона дивилася з відвертою неприязню.