— Усе не так просто.
— Ти ж на волі.
Вона так це сказала, наче все було елементарно, наче Джону не доводилося повсякчас озиратися через плече, боятися, що в нього на руках от-от зімкнуться наручники, а наглядачі кинуть його в камеру до Зебри. Він уже наклав у штани, коли Вілл Трент жбурнув ним об стіну. Були такі тюрми, з яких не виходили вже ніколи.
Джон глибоко вдихнув і взявся пояснювати колишньому фахівцю з кримінального права, як влаштована система правосуддя.
— Я засуджена особа, яка скоїла злочин на сексуальному ґрунті. Педофіл. Я не можу влаштуватися на пристойну роботу, купити собі житло. У мене ніколи не буде нормального життя.
— А Майкл? — суворо запитала Лідія. — Він теж не живе.
Джойс гидливо пирхнула. Вона стояла біля рояля, схрестивши руки на грудях, точнісінько як їхній батько.
Джон повернувся до Лідії й заговорив — спокійно, закликаючи до здорового глузду.
— Майкл убив жінку, яку звали Аліша Монро.
— Вона була проституткою.
Отже, Лідія дивилася новини.
— Викрав офіцера поліції, — вів далі Джон. — У неї ушкоджені кістки в зап’ясті, переламані, вона може назавжди лишитися інвалідом.
На це Лідія не відповіла.
— Він викрав маленьку дівчинку, зґвалтував її й мало не забив до смерті.
— Судячи з того, що я чула, — уїдливо вставила Лідія, — дівчинка була не така вже й недосвідчена.
— Він відкусив їй язика.
Лідія знову розправила спідницю і промовчала.
— Майкл відкусив їй язика так само, як колись — Мері-Еліс.
Якби Джон не дивився на Лідію, він би не помітив її реакції. А так він міг дати руку на відсіч, що в її очах промайнув подив.
— Я знаю про звіт, який написав державний експерт-стоматолог, — сказав Джон.
Вона виклично скинула вгору підборіддя.
— Не розумію, про що ти.
— Думаю, розумієте.
— Не пригадую ніякого звіту. Та навіть якби й пригадувала, зробити вже нічого не можна.
— Ви можете повернути мені життя, — сказав Джон. — Усе, що для цього потрібно, — дати свідчення під присягою…
— Не сміши.
— Це все, чого я хочу, Лідіє. Присягніться, що Мері-Еліс убив Майкл, а не я. Переконайте їх виправдати мене, і я просто…
— Юначе, — знову різко урвала його вона. З її постави він зрозумів, що розмову закінчено. Лідія показала на двері. — Я хочу, щоб ви й ваша сестра негайно залишили мій дім.
Джон одразу ж підвівся, бо завжди виконував накази. Джойс біля рояля не поворухнулася. Її очі наповнилися слізьми поразки. Вона так віддано за нього боролася і от тепер нарешті збагнула, що більше нічого не може вдіяти.
— Пробач, — самими губами промовила вона.
Джон роззирнувся навколо. Будинок був мавзолеєм, що його Лідія побудувала на гроші, які заробила, подаючи позови проти корпорацій, лікарів та взагалі проти всіх, хто припустився помилки, на якій вона могла заробити. Вона годинами просиджувала з Джоном в окружній тюрми, фарбрикуючи його захист. Двадцять років тому вона сказала йому не свідчити на свою користь. У неї в руках були лабораторні аналізи, звіти експертів, свідки, які давали свої відгуки про його характер. Це Лідія приїхала в «Коустел» того дня й повідомила йому, що все скінчено, більше юридичних лазівок не лишилося. Вона ще тоді розплакалася, і він намагався її втішити.
А ще Джон згадав той день у «Коустелі», коли мама вперше відвідала його після того, як його порвав Зебра.
«Ти не здасися, — наказала йому Емілі, так міцно стискаючи його руки на столі, що пальці заніміли. — Джонатане, ти розумієш мене? Ти не здасися».
Прожити двадцять років у пеклі й не навчитися чогось неможливо. В’язниця була нічим іншим, як великим годинником, який ніколи не переставав цокати. Усе, що було в їхньому розпорядженні, — це час, і цей час вони витрачали на розмови. Деякі балачки були дурні: про плани втечі, плани підрізати мудака, який виявив до тебе неповагу в обідній черзі, — але довго тріпатися про несуттєве вони не могли. Усі розмови незмінно повертали до того, як кожен з них опинився на зоні. Усі ув’язнені були не винні, кожного або лягавий підставив, або система до тюрми довела. Усі собі щось комбінували, кожен хотів вийти на свободу з чистою совістю.
1977 року Верховний суд Сполучених Штатів ухвалив рішення, яке призвело до належного укомплектування бібліотек у державних і федеральних тюрмах юридичною літературою. Ніхто точно не знав, яким це «належне» укомплектування мало бути, але бібліотека в «Коустелі» могла позмагатися з будь-яким юрфаком, і кожен ув’язнений рано чи пізно брався читати якийсь фоліант, шукаючи якийсь нечіткий параграф, загадкову ухвалу, бодай якусь лазівку, щоб за неї вчепитися. Більшість зеків знали закони краще, ніж адвокати, яких держава призначила їх захищати, але це було й добре, бо ти завжди отримуєш те, за що заплатив.