Джон узяв з камінної полиці вазу.
Лідія стояла, тримаючи спину рівно, наче шпагу проковтнула.
— Постав на місце.
Він зважив вазу в руці. Кришталь, важкий, мов цегла. Мабуть, коштував стільки ж, скільки його вага у золоті. То було єдине, що хвилювало Лідію, — гроші: скільки вона може заробити, скільки може нагребти. Чотири шлюби, син, онук, і все, чим вона могла похизуватися, — ці холодні предмети, розкидані по її бездоганному особняку.
— Гарний у вас будинок, тітко Лідіє, — сказав він.
— Ви обоє. Геть з мого дому, негайно.
— З вашого дому, — повторив Джон, витягаючи квітки й одну за одною кидаючи їх на підлогу, на дорогий білий килим. — Цікаво ви сказали.
— Я викличу поліцію.
— Спочатку пригніться.
— Що… — Вона була стара, проте спритно ухилилася, коли побачила, як Джон піднімає вазу.
Він жбурнув її високо над головою в Лідії, але скалки кришталю, що полетіли від удару об стіну, дощем пролилися на диван, де вона сиділа.
— Як ти смієш! — заверещала Лідія.
Ваза, напевно, коштувала більше, ніж він заробив, відколи вийшов з тюрми, але Джону було начхати на гроші. В усьому світі були багатії, які жили у власних в’язницях, у пастках власної жадібності, відрізані від навколишнього світу. Усе, чого він хотів, — мати справжню свободу, і ладен був на все, аби її повернути.
— Як ти думаєш, скільки коштує цей будинок? — запитав він у сестри.
Джойс заклякла з роззявленим ротом, вона мов закам’яніла. Усі конфлікти в її житті обмежувалися палкими суперечками й тонко завуальованими погрозами за полірованим столом у конференц-залі чи за мартіні в клубі. Та в державній в’язниці «Коустел» завуальовані погрози ніхто погрозами не вважав.
— Чверть мільйона доларів? — висловив припущення Джон. — Півмільйона?
Джойс похитала головою, надто налякана, щоб відповісти.
— Ти! — вигукнула Лідія пронизливим від люті голосом. — Ти маєш рівно одну хвилину, щоб забратися з цього будинку, перш ніж я викличу поліцію і тебе заарештують!
— Мільйон баксів? — не вгавав Джон. — Ну скажи, Джойс. Ти ж постійно працюєш з нерухомістю. Маєш знати, скільки коштує такий будиночок.
Джойс похитала головою, наче не розуміла, про що йому йдеться. Та потім здивувала його. Вона нервово роззирнулася кімнатою, оцінила височезну стелю на два поверхи, гігантські вікна, що виходили на ретельно доглянутий газон. Потім перевела погляд на Джона, і він побачив, що вона досі збентежена. Але вона йому довіряла. Довіряла достатньо, щоб сказати:
— Три.
— Три мільйони, — не ймучи віри, протягнув Джон. А він думав, що він став багатий, коли зняв три тисячі вісімсот доларів з рахунку, який Майкл відкрив на його ім’я. — Поділити це на двадцять років, і що ми отримаємо? Близько ста п’ятдесяти тисяч баксів на рік?
До Джойс поволі доходило.
— Так, Джонні. Десь так.
— По-моєму, на такий будиночок не вистачить, правда?
У Джойс загорілися очі. Вона всміхнулася.
— Правда.
— А як думаєш, скільки у неї в банку? — Він знову повернувся до Лідії. — Чи, може, мені варто запитати про це у вас?
— Тобі варто забиратися звідси, якщо тобі дорога твоя свобода.
— А на якій машині ви їздите? «Мерседес»? «БМВ»?
Він почувався адвокатом у телешоу. Якби Майкл Ормвуд не втрутився в його життя, Джон Шеллі міг би стати лікарем, чи юристом, чи вчителем, чи… ким? Ким він міг стати? Цього він ніколи не дізнається. І ніхто не дізнається.
— Джоне? — стривожено озвалася до нього Джойс.
Він притих. Уже не таким впевненим голосом запитав у Лідії:
— А цей перстень у вас на пальці — скільки він коштує?
— Геть з мого дому.
— Ви адвокат, — сказав Джон. — Ви добре заробляли, відбираючи у людей у суді все їхнє майно. — Він обвів рукою вітальню, усі її нікчемні речі.
— Я хочу, щоб ви звідси пішли, — наказала Лідія. — Негайно.
— Я хочу мати цей будинок, — сказав він їй, обходячи кімнату й міркуючи над тим, що змусить її зламатися. Зупинився і зняв монохромну картину зі стіни. — Хочу це. — Скинув картину на підлогу і пішов далі. — Хочу цей рояль.
Він підійшов до Джойс, думаючи: хай там що станеться, для нього ніколи не буде нічого більш цінного, ніж знати, що вона вірить у нього. Майкл намагався знищити Джона, а тепер його не стало. Змінити минуле їм не під силу. Єдине, що вони могли, — зосередитися на майбутньому.