Не те щоб він наділяв цю істоту рисами особистості, проте й заперечувати не міг: вона любила, коли її розчісували.
Подзвонили в двері, й Віллова рука з щіткою застигла. Подзвонили знову, і залунало стакато стукоту в двері.
Вілл зітхнув. Поклав щітку, опустив засукані рукави, узяв Бетті під пахву і пішов відчиняти.
— Чого ти, бляха, так довго не відчиняєш?
— Бо я знав, що це ти.
Енджі скорчила гримаску, хоча це й було важко, бо її обличчя досі не загоїлося. На лобі в неї красувався пластир, а щоки з чорних стали жовтими. Пластир на пальцях приховував шви. Праву руку підтримувала рожева пластикова шина, довкола зап’ястя, де лікарям довелося збирати кістки докупи, виднілися металеві болти.
Він глянув їй через плече й побачив її машину, що стояла на вулиці.
— Ти сюди на машині приїхала?
— Заарештуй мене.
— Чому? — спитав він. — Мені що, замкнути тебе, щоб ти не втекла з міста?
— Цього разу ні.
— Ти не покинеш мене заради Джона?
Вона розсміялася.
— Йому один гад уже поламав половину життя. Я подумала, що дам йому дожити іншу половину в спокої.
— Ти з ним не спала?
— Аякже, звісно, спала.
Віллові груди опустилися, але сказати, що здивований, він не міг.
— Зайдеш?
— Тут поговорімо, — запропонувала вона і незграбно опустилася на ґанок.
Вілл неохоче, але приєднався. Собаку він притиснув до грудей, і Бетті сховала мордочку йому в жилет.
— Сьогодні субота, — сказала Енджі. — Нащо ти натягнув цей костюм?
— Я в ньому маю гарний вигляд.
Вона грайливо підштовхнула його плечем.
— Думаєш?
Він спробував перевести все на жарт.
— Ти ж знаєш, я не ношу білизни.
Енджі голосно й непристойно розреготалася.
Вілл усміхнувся, радіючи, що між ними вже нема напруги.
— А чому, коли ти це кажеш, це звучить сексуально, а коли я, то ні?
— Бо чоловіки, які не носять трусів, зазвичай ошиваються довкола дитячих гральних майданчиків з цукерками в кишенях.
— А в мене є цукерки в кишенях. Хочеш покласти туди руку й перевірити?
Енджі знову засміялася.
— Та ви все тільки обіцяєте, містере Трент, тільки обіцяєте.
— Так, — сказав він. — Мабуть, твоя правда.
Обоє подивилися на вулицю. Вітерець доніс з Понс-де-Леон звуки транспорту: гудіння клаксонів, крики людей. Десь віддалік Вілл чув дзеленчання дзвіночків на вітрі. Повз будинок проїхав велосипедист.
— Я люблю тебе, — дуже тихо промовила Енджі.
Бетті поворухнулася. Вілл відчув, як у грудях щось затріпотіло.
— Я знаю.
— Ти все моє життя. Ти завжди був зі мною.
— Я досі з тобою.
Вона важко зітхнула.
— Я говорила до тебе, коли була в тому підвалі. Перед тим, як ти з’явився. — Енджі замовкла, і він зрозумів, що вона згадує те кошмарне місце. — Я пообіцяла тобі, що дам тобі спокій, якщо виберуся звідти живою.
— Я ніколи не очікував, що ти виконуватимеш свої обіцянки.
Вона знову притихла. Їх проминув ще один велосипедист. Металеве дзижчання спиць у колесах навіювало думки про поле і цвіркунів. Вілл хотів був обійняти її за плечі, та вчасно згадав про поріз. І вже збирався обійняти її за талію, коли вона повернула до нього обличчя й сказала:
— Я тобі тільки шкодитиму.
— Мені багато всього шкодить. Шоколад, наприклад. Штучний підсолоджувач. Пасивне куріння.
— Пристрасть, — сказала Енджі й притисла кулак йому до серця. — Вілле, я хочу, щоб у тебе була пристрасть. Я хочу, щоб ти знав, що таке закохатися в когось і не спати ночами, думаючи, що помреш, якщо ця людина не буде твоєю.
— Я багато ночей не спав, бо думав про тебе, — тільки й зміг сказати він.
— Переживав за мене, — виправила вона. — Я не пара черевиків, які ти можеш носити до кінця життя тільки тому, що вони зручні.
Вілл не знав, що поганого в зручності, але прикусив язика і натомість спитав:
— Ну і де я знайду іншу жінку з такими низькими стандартами, як у тебе?
— А хіба Аманда Ваґнер не вільна?
— Ой, — простогнав він. — Ти мене образила.
— Так тобі й треба, неграмотний засранцю.
Він розреготався, і Бетті неспокійно заворушилася.
— Господи, яке ж воно бридке. — Вона погладила Вілла по нозі. — Поможи встати.
Вілл узяв її за лікоть здорової руки, щоб поставити на ноги.