— На номер бабла вистачить? — кинула йому через плече.
Він не відповів. У голові не вкладалося, що це все насправді. Вона тримала його за руку, вела лісом, наче вони були на побаченні. Йому знову закортіло почути її голос. Тон у неї був м’який, попри те, що їй явно хотілося якнайшвидше з цим усім покінчити.
Робін зупинилася, проте руки його не відпустила.
— Слухай, я спитала, чи вистачить у тебе грошей, щоб зняти номер? — Вона показала рукою на ліс. — Я не злягаюся надворі, наче якась клята тварина.
Йому довелося прочистити горло, бо голос не слухався. Серце так сильно билося в грудях, що він відчував, як здіймається сорочка.
— Так.
Вона не ворухнулася.
— Ти пітнієш.
— Пробач. — Джон забрав руку й витер долоню об джинси. Губи самі по собі склалися в дурнувату ніякову усмішку. — Вибач, — повторив він.
Вона знову глянула на нього суворо — намагалася збагнути, що в нього на думці. Рука пірнула в сумочку.
— Що з тобою?
Джон роззирнувся навколо. Він думав про те, що вона робила велику помилку, коли вела незнайомців у ліс, хай там що лежало в неї у сумочці.
— Тут небезпечно, — зауважив він. — Я можу виявитися ким завгодно.
— Ти ніколи раніше не знімав дівчини. — Вона не запитувала, а констатувала очевидне.
Джон згадав Рендола, хлопчину з бюро прокату, — як підстрибував у нього борлак, коли він над ним навис. Тепер він сам відчув, що і в нього горло стискається, не дає говорити.
— Ну. — Вона погладила його по руці. — Ти чого, великий хлопчику? Нічого страшного.
Джон помітив, що голос у неї змінився. Зненацька, невідомо, чому, вона заговорила з ним як з людиною, а не зі шматком того, що треба зішкребти з підошви.
— Я не хотів цього робити, — сказав він.
Його тон теж змінився. Став тихим. Дуже тихим, неначе він їй довіряв, чимось із нею ділився. Мимоволі з уст зірвалося:
— О Господи, ти така гарна. — Наче він був якимсь жалюгідним виродком. Він спробував виправити ситуацію, додавши: — Це звучить по-дурному, але ти справді гарна.
Він уважно подивився їй в обличчя, намагаючись вигадати, що б ще сказати, якось довести, що він не виродок, якому вона має приснути в лице з перцевого балончика.
Її губи здавалися м’якими — такі губи можна було цілувати вічно.
Ні, він не міг говорити про її губи. То було надто сексуально.
Ніс?
Ні, це було б тупо. Ніхто не говорив про гарненькі носики. Ними дихали, з них час від часу текло, і їх сякали. Вони просто присутні на обличчі.
— Ти як? — спитала вона.
— Твої очі, — випалив він і одразу ж відчув себе ще більше кретином, ніж досі. Ці слова він вимовив так гучно, що Робін аж здригнулася. — Тобто, — почав він, знову стишуючи голос. — Вибач, просто я подумав, що твої очі… — Господи, вона була так сильно нафарбована, що розібрати, які в неї очі, було важко. — Я думаю, у тебе гарні очі.
Вона дивилася на нього, напевно, розмірковуючи, як швидко зможе витягти з сумки балончик і приснути йому в очі, а може, думала, чи зможе забрати в нього гроші, коли він упаде на землю.
— Слухай, — нарешті сказала вона, — ти не мусиш до мене залицятися. Просто заплати.
Він негайно поліз рукою в кишеню.
— Не тепер, малий.
Вона вже занервувала. Він щось робив не так. Був якийсь особливий спосіб це робити, а Джон його не знав.
— Вибач, — перепросив він.
— У номері заплатиш. — Вона махнула йому рукою, щоб ішов слідом. — Це тут, недалеко.
Він стояв на місці, бо ноги не слухалися. Господи, він знову почувався прищавим підлітком, який тремтячими руками намагається розстібнути на дівчині ліфчик.
Урешті-решт їй увірвався терпець.
— Ворушися, здорованю. Час — це гроші.
— Залишімося тут, — попросив він, а коли вона запротестувала, перебив її: — Ні, не для цього. Просто постоїмо тут і поговорімо.
— Хочеш поговорити? Іди до психоаналітика.
— Я тобі заплачу.
— Це що, якесь збочення? — спитала вона. — Я говоритиму, а ти — дрочитимеш? Е ні, нізащо.
Вона попрямувала в бік дороги, і Джон гарячково запхав руку в кишеню, щоб витягти звідти гроші. Декілька купюр випали з руки, і він упав на коліна, щоб їх позбирати. А коли підвів погляд, вона так само віддалялася.
— П’ятдесят доларів! — вигукнув він, і Робін застигла на місці.
Повільно повернулася, і він не міг розібрати її ставлення до цієї пропозиції: ще більше роздратування чи просто відвертий гнів.
— Ось. — Він підвівся з колін, підійшов до неї і вклав гроші їй у руку. Там було багато одиничок, кілька п’ятірок — уся його частка з коробки для чайових на автомийці. — Тільки я штанів не зніматиму, добре? Ніяких дурниць.