Вона опустила погляд униз, на тент, що утворився на його сімейних трусах, і махнула рукою в бік туалету, який був трохи далі по коридору.
— Іди віддай честь своєму маленькому генералу. А я тут сама покопирсаюся.
Відчуваючи себе п’ятнадцятирічним підлітком, Джон затулив долонями пах.
— Мені просто треба в туалет, — пояснив він.
Вона знов обдарувала його сонячною усмішкою, і слова, що прозвучали далі, завдяки її тягучому південному акценту, прозвучали доволі чемно.
— Наповни-но мені одну з тих чашечок, що біля кулера в холі стоять.
Він якнайшвидше дістався спільного туалету, налив у чашку для зразка достатньо рідини для перевірки на наркотики і швидко пішов назад у свою кімнату. Міс Лем, напевно, саме перевертала його речі, і хоча Джон знав, що вона там нічого не знайде, почувався винним і боявся, що вона поверне його назад у тюрму. Хлопці на зоні розказували про інспекторів з УДЗ, які підкидали різні штуки тим, хто їм не подобався, й особливо не любили осіб, засуджених за зґвалтування, — шукали найменшого приводу, щоб запроторити їх назад.
Коли він зайшов у кімнату, вона тримала в руках фото його матері у рамці.
— Це торік зняли, — сказав Джон, відчуваючи, як до горла підступає клубок.
Емілі стояла в тюремному коридорі для відвідувачів. Джон обіймав матір за плечі, тлом для знімка слугувала брудна стіна з білих шлакоблоків. То був його день народження. Джойс зробила те фото, бо мати наполягла.
— Гарно, — прокоментувала міс Лем.
Джон завжди називав її тільки міс Лем і ніколи — Мартою, тому що боявся її й хотів показати, що здатен поважати людей.
Вона зазирнула за рамку ззаду, шукаючи — чого? Він не знав, але відчув, що вкривається потом, і так тривало, поки вона не поставила фотографію назад на картонну коробку, що слугувала тумбочкою.
Далі міс Лем погортала книжки в м’яких обкладинках, які він узяв у бібліотеці, й побіжно коментувала назви.
— «Тесс із роду д’Ебервілів»? — спитала вона, зупинившись на останній книжці.
Джон знизав плечима.
— Я її не читав. — Його заарештували наступного дня після того, як міс Ребак, його вчителька англійської, оголосила, що «Тесс» буде темою їхньої наступної контрольної.
— Гм. — Інспектор подивилася на книжку прискіпливішим поглядом.
Врешті-решт вона поклала книжку на місце й, узявши руки в боки, оглянула кімнату. Комода чи шафи в Джона не було, тому його речі, складені охайними стосиками, лежали на червоному холодильнику, де він зберігав їжу. Він помітив, що одяг вона вже переглядала, бо верхня на купці сорочка лежала не так, як він поклав. Банани, хліб і банку з арахісовим маслом у холодильнику вона, певно, теж перевірила. У кімнаті було одне вікно, але він позатуляв шибки картоном, щоби вранішнє сонце не заважало спати. Міс Лем відгорнула краєчки картону, щоб пересвідчитися, чи не сховано за ним, бува, якоїсь контрабанди. Гола лампочка під стелею освітлювала кімнату, і Джон помітив, що інспектор увімкнула торшер біля ліжка. Абажур був трохи перекособочений. Під нього вона теж зазирала.
— Підніми, будь ласка, матрац, — сказала вона і додала так, неначе вони були друзі-нерозлийвода: — Я щойно зробила манікюр.
Джон ступив два кроки вглиб крихітної кімнатки й опинився біля матраца. Підняв його і притулив до стіни, щоб вона бачила брудну пружинну сітку ліжка під ним. Обом одночасно впав у око спідній бік матраца. Плями крові й сіре кружало якоїсь рідини, що глибоко в’їлася, змусили жінку скривитися від огиди.
— І це теж. — Вона показала на коробку ліжка, що лежала на підлозі.
Джон виконав наказ, і вони обоє відскочили, як двійко наляканих дівчаток, — вологим коричневим килимом подріботів тарган.
— Бе, — сказала міс Лем. — Кращого житла знайти не міг?
Джон похитав головою й опустив ліжко й матрац. Йому дуже пощастило, що він і таке житло знайшов. Як і в тюрмі, навіть у нічліжках були свої стандарти: у багатьох із них не приймали засуджених за зґвалтування, особливо якщо їхні жертви були малолітніми. Джон жив у тому будинку з шістьома іншими чоловіками, за якими наглядала держава. Один із них зґвалтував восьмирічну дівчинку. Інший полюбляв старих жінок.
— Що ж. — На обличчі міс Лем знову розквітла радісна усмішка. — Думаю, поки що з тебе досить і педоказарми. — Вона показала на картонну коробку біля ліжка. — Відкрий, будь ласка.
— Там нічого…
Але він знав, що сперечатися з міс Лем безглуздо. Зняв з коробки стос книжок і поклав на ліжко, поставивши вгорі фото матері, щоб рамка не торкалася брудного простирадла.