Зростаючи в батьківському домі, Джон не переймався питаннями типу: як їжа з’являється на столі, а одяг — на його тілі. Про все дбали батьки. Ліжко завжди було застелене чистою білизною, унітаз магічним чином залишався до блиску чистим, а в холодильнику, коли він його відчиняв, лежала його улюблена їжа. Навіть у в’язниці його всім забезпечували. Існував суворий розпорядок і чіткі правила, але якщо ти виконував усі приписи, тобі не треба ні про що турбуватися.
За вдалий місяць на автомийці Джон міг заробити близько тисячі доларів чистими. Чотириста п’ятдесят доларів з’їдала оренда за кімнатку десять на десять футів, де кишіло тарганами. Звісно, то було занадто, але його більше ніхто не хотів брати, тож хазяїн вважав, що має право. Винаймати квартиру обійшлося б дешевше, але Джон не міг собі дозволити чималий завдаток, не кажучи вже про плати за підключення й авансові платежі, яких вимагали комунальники. Ціни на транспортні послуги компанії «МАРТА» теж кусалися. Місто пропонувало місячний проїзний квиток, який давав право їздити на автобусі й метро необмежену кількість разів, але це коштувало приблизно п’ятдесят два долари на місяць. Іноді Джон не міг викласти таку суму наперед і зрештою витрачав долар сімдесят п’ять у один кінець, щоб дістатися до роботи.
На їжу, яка здебільшого складалася з сухих сніданків, бананів і сендвічів з арахісовим маслом, а зрідка — якихось фруктів, ішло близько ста двадцяти доларів на місяць. Джон мусив купувати молоко в маленьких коробках і випивати його одразу, харчі їсти лише ті, що довго не псуються. Холодильник у кімнаті годився хіба що для того, щоб відлякувати тарганів. Джон не міг щодня купувати пакет льоду, особливо влітку, коли спека перетворювала його на воду ще в автобусі дорогою додому.
За привілей умовно-дострокового звільнення він платив державі двісті тридцять доларів щомісяця. Зґвалтування і вбивство коштували недешево, а якби він хоч раз не заплатив, то одразу загримів би назад у в’язницю. Його перший щомісячний грошовий переказ був на користь держави.
Відтак щотижня йому лишалося близько сімдесяти п’яти доларів на речі першої необхідності. Це за умови, що тиждень був хороший, бо бували такі тижні, коли він мав на руках і менше. Джон примушував себе заощаджувати, іноді економив на їжі, через що ввечері знесилений падав без ніг у ліжко. Якось у відчаї він зайшов у один з пунктів видавання кредитів, що їх у бідних районах міста були мільйони, але 480 відсотків за тижневу позику його злякали. Та навіть якби він і наважився отримати позику, потрібно було мати чековий рахунок, тоді гроші переказали б безпосередньо у твій банк. Але жоден банк у світі не відкрив би Джонові Шеллі чековий рахунок.
Страхування здоров’я було чимось із області фантастики. Джон жив під постійним страхом захворіти.
Після того невдалого дзвінка сестрі Джон вийшов під дощ. Він розганяв ногами калюжі й шкодував, що не може дати такого самого копняка собі за те, що подзвонив Джойс. Їй і без нього проблем вистачало. Та насправді він просто хотів з нею поговорити, дізнатись, як їй ведеться. Джон дзвонив їй раз на місяць, не більше, і вона завжди була так само рада його чути, як і того ранку.
Перед ним зі скреготом загальмував автобус «МАРТА», і Джон, перш ніж сісти, подивився на номер. Цей місяць був вдалим, тож він провів перед пристроєм зчитування своїм проїзним і кивнув водієві.
— Щось зимно, — відзначив водій.
— І не кажіть, — погодився Джон, тішачись із цієї простої балачки, поки його не накрило усвідомлення того, що він муситиме купити собі зимову куртку. Господи, а скільки ж вона коштує?
Водій рушив з місця, автобус смикнувся, і Джон узявся за спинку сидіння, щоб не впасти, поки йшов проходом. В автобусі було повно людей, і він знайшов собі місце біля старої темношкірої жінки, яка читала розгорнену на колінах Біблію. Попри негоду, вона була у великих сонцезахисних окулярах. Коли він сів, жінка не підвела погляду, та він знав, що вона вивчає його бічним зором.
Гроші можна було здобути шахрайством. Завжди існувала якась схема, якась лазівка. У тюрмі було повно чоловіків, які вважали себе винахідниками ідеальних схем збагачення. Джон знав, що дехто з працівників «Горили» крав із машин чеки й обмінював їх на гроші. Найкраще для цього придавалися великі супермаркети. Усе, що було потрібно, — знайти той самий товар, найменування якого надруковано на чеку, потім вручити його дівчині за столом повернення й отримати гроші. Легкі гроші, казали вони всі. Рей-Рей повторював це двічі.
На станції Ліндберґ він пересів на інший автобус, дорогою проминувши зачинену автомийку. Здогадуючись, що, найпевніше, ця поїздка виявиться даремною, він обрав довгий маршрут через Чешир-Бридж-роуд, бо той проходив повз горілчаний магазин, біля якого він зустрів Робін. Увесь той тиждень він думав про неї, гадав, що вона поробляє.