Джон рвучко встав саме тієї миті, коли автобус зрушив з місця. Усю його увагу полонив чоловік, якого він побачив у вікно. Скільки років минуло? Мозок відмовлявся виконати арифметичну дію, але Джон знав, що то він. Розтуливши рота, він дивився, як чоловік спересердя викинув парасольку на паркувальний майданчик й захряснув за собою дверцята машини.
Так. То був він. Поза всіляким сумнівом, він.
Як мільйони крапель дощу падали з неба, так само й мільйон шансів було на те, що Джон прийде на пошту слушної днини у слушний час.
Мільйон проти одного. Однак Джону вдалося його піймати.
Він знайшов іншого Джона Шеллі.
Розділ 12
Як його заарештували, Джон не пам’ятав. Не тому, що перебував у стані шоку, а тому, що був не зовсім при тямі. Того ранку забігав Вуді, питав, як він, і підкинув трохи валіуму. Джон прийняв рівно стільки, що коня можна було приспати.
Очевидно, поліція нагрянула до нього додому з ордером на арешт. Батько провів їх до Джона в кімнату. Там вони його й знайшли — непритомним на ліжку. Джон пам’ятав, як прийшов до тями. Щока, по якій ляснув батько, горіла вогнем. Копи витягли його з будинку, наручники в’їдалися в шкіру зап’ясть. На газоні він знову знепритомнів.
Отямився вже в лікарні. У роті був знайомий присмак активованого вугілля. Та тільки цього разу, коли він спробував поворушити рукою, щоб витерти обличчя, щось дзенькнуло об металеву рейку ліжка. Джон опустив погляд на зап’ястя. Перед очима все розпливалося, та він побачив, що прикутий до ліжка.
Біля дверей сидів поліцейський і читав газету. Він сердито зиркнув на Джона.
— Прокинувся?
— Ага. — І Джон знову заснув.
Коли він прокинувся наступного разу, в палаті сиділа його мати. Вигляд у неї був жахливий. Джон аж злякався, що надто довго спав. Бо відтоді, як він її бачив, перш ніж піднятися сходами до себе в кімнату, зробити тихіше звук стереосистеми, з динаміків якої лунав гурт «Харт», і проковтнути жменьку маленьких білих таблеток, Емілі постаріла на двадцять років.
— Синку. — Вона погладила його по руці. — Як ти?
Занімілий язик не слухався. У грудях боліло, наче йому в грудну клітку вгатили кувалдою. Як він взагалі досі дихав?
— Усе буде добре, не хвилюйся, — сказала мама. — Це якесь непорозуміння.
Та виявилося, що жодного непорозуміння не було — принаймні на думку поліції. За годину в палату прийшов окружний прокурор. Біля нього стояв Пол Фінні, зиркав на Джона так люто, наче ладен був накинутися на нього й придушити на місці. Мабуть, поліцейський теж це відчув, бо став ближче до містера Фінні, щоб, бува, чого не сталося.
— Мене звати Лайл Андерс, — представився прокурор. — А це шеф поліції Гарольд Воллер.
Коп біля містера Фінні тримав аркуш паперу. Він прочистив горло й подивився на папірець, наче збирався з нього промову читати.
Джон перевів погляд на матір.
— Синку, не бійся, — сказала вона.
— Джонатане Вінстоне Шеллі, — почав Воллер, — я заарештовую вас за зґвалтування і вбивство Мері-Еліс Фінні.
Здавалося, вуха відмовили Джону: губи Воллера ворушилися, він явно щось казав, але Джон не розумів ні слова. Він був наче під водою.
Зрештою Лайл Андерс поклацав пальцями у нього перед очима.
— Синку, ти розумієш, що відбувається?
— Ні, — зізнався Джон. — Я не…
— Нічого не кажи, — перебила його мати й приклала палець до губ. Емілі Шеллі, спонсор батьківського комітету, мати скаутів, яка пекла печиво і шила костюми для Геловіну, випростала спину й звернулася до трьох чоловіків, присутніх у палаті: — Це все?
Усі троє загрозливо нависли над його мініатюрною матір’ю, а надто Пол Фінні. Він і без того був кремезний, а в гніві здавався ще більшим.
— Він мусить дати свідчення, — сказав Андерс.
— Ні, — заперечила вона, ця жінка, яка була його матір’ю. — За законом не мусить.
— Це в його інтересах.
— Мій син пережив жахливе випробування. Йому потрібно відпочивати.