— Мій милий хлопчик, — розтягуючи вузькі губи в усмішці, промовив Бен, коли побачив Джона. Губи в нього були мокрі, посередині, там де він зазвичай тримав цигарку, виднілася чорна пляма. На зубах збереглася та сама позначка, то посередині чорніло нікотинове яблуко мішені. Чи не перше, що Джон повідомив Бену: в нього манія щось тримати в роті. — Краще хай це буде цигарка, ніж твоя права цицька, хлопчику ти мій милий. — Після того Джон ніколи не скаржився на його куріння.
— Ну, — сказав Бен.
Джон стояв біля стола, не впевнений, чи хоче сідати.
— Маєш добрий вигляд, — сказав він Бену.
— Не сумніваюся. — Він вдав, ніби розпушує волосся, якого майже не лишилося на голові, і підморгнув комусь у Джона за спиною.
Хоча Бена утримували на особливих умовах, у тому крилі не було спеціальної кімнати для відвідин таких ув’язнених, тому в рідкісних випадках, коли хтось приходив його навідати, він мав сидіти з усіма ув’язненими. Будь-який в’язень блоку для психічно хворих рівня ІІІ був надзвичайно вразливий під час відвідин. Він міг розраховувати лише на те, що увагу інших ув’язнених відвертають їхні шльондри чи дружини й подружки, тому вони не витягнуть заточку і не розпорють йому живіт.
— Мені потрібно було тебе побачити, — сказав Джон.
Бен прицокнув язиком, і Джон постарався відігнати од себе думку про те, що могло бути тепер у цього типа в роті, якби його не піймали копи.
— Хіба я не казав тобі ніколи не повертатися в цей гадючник?
— Я радий тебе бачити.
Джон сказав це цілком щиро. Відколи він вийшов, ніхто на нього не дивився приязно.
— Ну… — Бен поплямкав губами. — Що ти мені приніс?
Джон витяг з пакета блок «Кемела» без фільтра.
— Ой, ну навіщо ти, їй-богу! — Бен пригорнув блок до грудей. — Мій солоденький, будь ласка, сідай. Ти ж знаєш, я не люблю, коли наді мною нависають, навіть якщо так мені краще видно твоє хазяйство.
Джон сів, збентежений балачками Бена. Він уже й забув Бенову манеру розмовляти. Той міг будь-кого змусити почуватися брудним, навіть якщо просто запитував, котра година. Джону довелося нагадати собі, що це невід’ємна частина Бенової гри, його спосіб перебути день до вечора і не розпороти собі горло.
— Опра сьогодні взялася сьогодні за свої улюблені штучки, — зізнався йому Бен.
«Шоу Опри» було єдиною програмою, яку без бійки погоджувався дивитися весь тюремний блок.
— Не сумніваюся, що буде цікаво, — кивнув Джон.
Більше нічого не сказав, бо поряд саме пройшов наглядач і на кілька хвилин затримався біля їхнього стола.
— Що ж, — сказав Бен. — Ти ж знаєш, я без нікотину довго не можу. Що ти бажаєш?
Джон нахилився ближче, тримаючи руки розпластаними на столі долонями донизу, щоб наглядач бачив, що він не порушує жодних правил.
— У мене проблема.
— Я здогадався.
Наглядач пішов далі. Джон притлумив у собі бажання озирнутися через плече. Бен тримав ситуацію в нього за спиною під контролем, так само як Джон бачив усе, що відбувалося позаду Бена.
— Дорогенький, — сказав Бен. — Не забуваймо, що у стін є вуха.
Радше у столів. Джон точно не знав, правда це чи ні, але всі в’язні вірили, що в кімнатах для відвідин повно жучків. Деякі було натикано під столами, деякі — на стелі у флуоресцентних лампах. Туди-сюди поверталися досить помітні камери, фокусуючись на підозрілих відвідувачах. Тут і священику не можна довіряти.
Притишеним голосом Джон розповів Бену про телевізор, кредитний звіт, пошту. Розказав про чоловіка з парасолькою, не називаючи його імені, бо хтозна — чутки могли бути правдиві.
Коли він замовк, Бен сказав:
— Зрозуміло.
Джон трохи відхилився назад.
— Що мені робити?
Бенові пухкі губи стислися, і він приклав пальця до того місця, де в плоть в’їлася чорна цятка.
— Питання, любчику, непросте.
— Він використовує моє ім’я. — Не зовсім певний цього, Джон додав: — Правда ж?
— О, певна річ, — погодився Бен. — Інших причин для такої поведінки я не бачу. Жоднісіньких причин.
— Він користується мною для прикриття.
— Він підставляє тебе, любчику.
Джон похитав головою й знову нахилився вперед.
— У цьому нема сенсу. Це почалося шість років тому. Тоді я сидів. Це залізобетонне алібі.