Кожному з них видали по парі білих штанів і білу футболку. Джон отримав футболку дуже малого розміру, але штани були б в міру на слона. Йому довелося зібрати їх на поясі й так тримати, поки йшов, у іншій руці несучи подушку й постільну білизну, а згори на них хитко балансувало видане їм мізерне туалетне приладдя.
Джон ішов, наче в тумані, дивився просто поперед себе і насилу стримував блювоту.
— Шеллі, — зупинив його Еверет. Його кийок спирався на двері відчиненої камери. — Сюди.
Джон зайшов у камеру. Зі сталевого унітаза в кутку тхнуло калом і сечею. Раковина, що висіла на стіні, колись, може й була білою, та іржа й наліт зробили її брудно-сірою. Ліворуч стояв письмовий стіл, праворуч — два ліжка, верхнє й нижнє. Ставши посеред камери й витягнувши руки в сторони, можна було торкнутися протилежних її стін. На верхній койці лежав тип, якому на вигляд було років із двадцять п’ять. З усмішкою він повернувся до Джона.
— Ти знизу, — сказав він.
Серед засудженої братії знову залунав свист, як у вовка в мультику, однак Еверет уже йшов далі — призначав наступну камеру наступному ув’язненому.
— Зебра, — сказав тип, і Джон здогадався, що це ім’я.
— Джон.
— Скільки тобі років?
— Шістнадцять.
Зебра посміхнувся. Зуби в нього були чорно-білі, у смужку, справді нагадували зебру.
— Подобається? — спитав він, тицяючи пальцем собі в рота. — І тобі таке можемо зробити. Хочеш?
Джон похитав головою.
— Мама мене вб’є.
Зебра розреготався. Звук лунко відбився від бетонних стін і вдарив по вухах.
— Іди застели ліжко, Джонні. Тобі подобається, коли тебе так називають? Це ж так тебе мамуся називає?
— Ні, — сказав Джон.
Так його мама називала тільки в дитинстві.
— Ти тут не пропадеш, Джонні, — сказав Зебра.
Він простягнув руку і скуйовдив Джону волосся, та так сильно, що Джон мусив відхилитися вбік.
Зебра хіхікнув.
— Я подбаю про тебе, хлопчику.
І він подбав.
Щоночі після відбою, настільки пунктуально, що за ним можна було годинник звіряти, Зебра спускався на нижнє ліжко, вдавлював Джонову голову в подушку і ґвалтував його так несамовито, що наступного дня з того йшла кров, коли він сідав на унітаз. Сльози його не зупиняли. Крики лише змушували засаджувати сильніше. Наприкінці першого тижня Джон ледве міг стояти.
Зебра був хижаком. Про це знали всі у тюрмі: від начальника й наглядачів до людей, які обслуговували сміттєвози. Протягом першого тижня він тримав Джона для себе, а потім став здавати його в оренду іншим зекам в обмін на цигарки й контрабанду. Вже через три тижні Джон опинився у тюремному шпиталі з численними розривами заднього проходу й очима, настільки спухлими від сліз, що він не міг їх розплющити.
Саме тоді Річард Шеллі й відвідав його в тюрмі. То був перший з його двох візитів за весь час.
До шпиталю його провів наглядач Еверет, котрого Джон не бачив з першого дня перебування в тюрмі.
— Ось він, — Еверет відступив до стіни, щоб дати Річарду трохи простору. — У вас десять хвилин.
Річард став біля підніжжя ліжка, на якому лежав Джон. Досить довгий час він просто мовчав і дивився синові у вічі.
Джон теж дивився йому в очі, відчуваючи водночас полегшення і сором. Він хотів простягнути до тата руки, сказати йому, що любить його і шкодує про все, що накоїв, сказати, що Річард мав рацію — він таки повний нікчема. Він не заслуговував на те, що батько міг йому дати, але він хотів цього, потребував цього так сильно, що його серце немов палало у вогні.
Коли Річард заговорив, здавалося, що слова він із себе видушує через силу.
— Боляче тобі?
Джон зміг лише кивнути.
— Добре, — сказав його батько таким тоном, наче звершилося правосуддя. — Тепер ти знаєш, що відчувала Мері-Еліс.
Розділ 15
Хоч як Джону не хотілося згадувати свою першу ніч у в’язниці, але спогад постійно повертався до нього, як нічний кошмар. Щойно хтось підходив до нього ззаду на роботі, як він здригався. Від несподіваного гучного звуку на вулиці серце підскакувало до горла. Він нахилявся взяти губку з відра, нанести поліроль на диски пікапа чи седана, і від спогадів кров приливала до мозку.
Коли Зебра пустив його по руках, Джон цілий місяць провів у шпитальному крилі «Коустелу», заново навчаючись випорожнюватися. Коли його виписали, він дізнався, що його перевели у блок охоронного призначення, де сиділи засуджені за злочини на статевому ґрунті. Можливо, керівництво тюрми думало, що Бен Карвер добряче розважиться з Джоном, довершить те, що почав Зебра, але старий лише побіжно глянув на сухорлявого шістнадцятирічного хлопчину і розчаровано протягнув: