— Брюнет! А я просив блондина!
Джон не знав, хто поклопотався про його переведення до блоку охоронного призначення. А якби знав, то не знав би, як йому дякувати. Іноді йому здавалося, що то Еверет, наглядач, але часом він лежав уночі в ліжку, й уява малювала йому фантастичну історію, в якій його врятував батько. Ось Річард вихором влітає до кабінету начальника. Річард пише сердитого листа своєму сенатору. Річард вимагає нормального поводження з його сином.
Джон сміявся зі своїх безглуздих хлоп’ячих фантазій, коли після робочого дня на автомийці вставляв свою картку в автомат обліку часу й чекав гучного утробного звуку. Вже кілька тижнів стояла гарна погода, і охочі до святкового шопінгу заїжджали до них помити машини, тож до вечора минулого дня у Джона не було часу заскочити до матері Бена й забрати машину. Коли загинула Мері-Еліс, він саме готувався здавати на права, але то було давно, і тепер він пітнів, як шльондра в церкві, на саму думку про те, що доведеться сідати за кермо. Якщо його піймають за кермом, Марта Лем кине його назад у тюрму. Хоча, з іншого боку, тюрма йому світить і в тому випадку, якщо він тією машиною не скористається.
По телефону літня мати Бена здалася йому приязною і відкритою, «радою поспілкуватися з Беновим другом». Вона запевнила його, що страховку машини сплатила. Потім місіс Карвер розповіла Джону, що в неділю містер Пропсон везе її на церковні збори до Ворм-Спрінґс, тож нехай він не забуде повернути машину з повним баком. Джон на все погоджувався, але вона протримала його на телефоні ще п’ятнадцять хвилин, щоб розказати про своє запалення сідничного нерва. Обоє дідусів і бабусь Джона померли, поки він сидів, та й то ніхто з них жодного разу його не провідав. Тож він уважно вислуховував її нарікання, видаючи належні звуки у слушний час, аж поки педофіл з кімнати навпроти не зиркнув на нього сердито і не зажадав звільнити телефон.
Темно-синій «Форд Фейрлейн» Джон знайшов, як і було йому обіцяно, у гаражі. Ключ лежав на сонцезахисному щитку разом з техпаспортом і страховкою. Двигун завівся одразу ж — і це для Джона на ту мить було найважливішим. Він увімкнув зчеплення і вивів машину на односмугову дорогу біля будинку місіс Карвер. Поки трохи практикувався кататися туди й назад, нога гарячково плуталася між педалями газу і гальм. Слава Богу, коробка передач була автоматичною, а не ручною, бо в такому разі він би залишив машину стояти на місці. Більшу частину того дня до вечора Джон провів, навчаючись водити «фейрлейн», і на той час, коли він вивів машину на двосмугову трасу, його руки боліли — так сильно він стискав кермо.
«Я зможу», — казав він собі, скрегочучи зубами, поки їхав трасою 20 у бік Атланти. Усе, що потрібно, — вдавати, ніби він знає, що робить. Не надто повільно і не надто швидко, дуже впевнено, руку виставити у вікно. Копи завжди шукали людей з винуватим виразом на обличчі. Їхній маленький поліцейський радар одразу вловлював нерішучість, яка розходилася неначе хвилями.
Коли минулої ночі ближче до півночі Джон сідав у «фейрлейн», то переконував себе, що йому потрібна практика водіння. Та довго обдурювати себе він не міг: припаркувався через дорогу від горілчаного магазину на Чешир-Бридж-роуд. Він чекав півгодини, але Робін, очевидно, не працювала тієї ночі. Їдучи додому, Джон подумав, що якби в нього був хвіст, то тепер він висів би, підібганий, між ногами.
Позаяк бензин був ще однією розкішшю, якої він не міг собі дозволити, Джон пішов з автомийки пішки, по Підмонт до перехрестя з Чешир-Бридж. Спочатку він сказав собі, що просто погуляє, та потім вирішив, що самообман — це навіть гірше за те, що він запланував собі на той вечір. Йому нарешті прийшла звістка від Бена. Того тижня Джон одержав дві листівки — то була перша і єдина пошта, яку він отримав у нічліжці. На першій стояли поштові реквізити штату Алабама, а в полі для поздоровлення ішов ряд цифр: 185430032. Друга картка була з Флориди, на ній було написано: «Їдемо в Пайні-Ґроув. Зустрінемося вже після повернення!»
Джон ненавидів головоломки, але він був достатньо тямущий, щоб піти в бібліотеку й знову засісти над атласом. Через кілька годин безцільного вдивляння у вікно він розгадав загадку. 30032 — поштовий індекс міста Евондейл-Естейтс. 1854 Пайні-Ґроув-Секл сусідив із вулицею Меморіал-Драйв на краю Декатура.
— Гей, любчику!
Під горілчаним магазином стояли повії. Серед них була й та старша жінка, яку Джон врятував на автомийці. Мабуть, йому варто було спитати, як її звуть, але він знав, що це б його засмутило. Називати її на ім’я означало б, що в неї десь була сім’я. Колись вона була дитиною, ходила до школи, мала надії та мрії. А тепер… нічого.