— Так, ти мене лякаєш, — сказала вона знудженим тоном, який навряд чи міг свідчити про переляк. — Хто мені щось заподіє?
— Ніхто, — сказав Джон. — Він навіть не знає, що ти існуєш. — Він потер обличчя долонями і тихо застогнав. — Тобі це ні про що не каже. Пробач, що я тебе потурбував. Просто хотілося востаннє тебе побачити.
— Чому?
— Через те, що ти мені розказала про свій перший поцілунок. Просто я… — Він несміливо всміхнувся. — У школі я був справжнім невдахою. Дівчата навіть дивитися в мій бік не хотіли.
— У мене для тебе новина, малий. Вони досі не хочуть. — Її слова були різкими, але тон свідчив про те, що вона його піддражнює.
— Мене дуже рано посадили. Я відмотав двадцять років.
— Я маю тебе пожаліти?
Джон похитав головою. Він уже давно не сподівався на те, що люди його пожаліють.
— Я хочу подякувати тобі за те, що розказала мені історію про Стюї. Я багато про неї думав. Дуже гарна історія.
Робін закусила нижню губу й зустрілася з ним поглядом.
— Ну все. Ти мені сказав.
— А ще я… — Він нерішуче замовк. На роботі він репетирував це сотні разів, але тепер слова ніяк не йшли.
— Ти що? Хочеш зі мною потрахатися?
— Так. — Збрехати він не міг. — Так, дуже хочу.
— Чорт, то так одразу й сказав би, замість того, щоб соплі розвозити. — Робін знову покрокувала, дорогою розповідаючи: — Десять за номер, тридцять за п’ятдесят на п’ятдесят. Без аналу, без побоїв, бо член тобі вирву на хрін.
Вона вже пройшла десять футів, коли зрозуміла, що він не йде слідом.
— Та що з тобою, на хрін, таке?
— Дякую, — повторив Джон. — Прощавай.
Розділ 16
— Подивися на мене, — сказала його мати, нахиляючись над столиком у кімнаті для відвідин.
То було їхнє перше побачення відтоді, як його перевели у «Коустел», і ні слова не було сказано про Зебру, шпиталь, про те, що Джону доводилося сидіти на надувній подушці, щоб лиш мати змогу з нею говорити.
— Ти не здеградуєш тут, — сказала йому Емілі. — Ти опануєш себе і зробиш щось зі своїм життям.
Він сидів і плакав. Великі сльози текли по щоках, груди тряслися від стримуваних ридань.
— Джоне, ти вже не маленький хлопчик. Ти сильний чоловік. Ти виживеш. Врешті-решт ти звідси вийдеш.
Емілі досі плекала надію на апеляцію. Вона вірила в систему правосуддя, не припускала навіть думки, що отці-засновники могли бажати такого поводження з шістнадцятилітнім хлопчиною.
— Я принесла тобі книжки, — вона показала на стос підручників. Математика й природознавство, його улюблені предмети з тих часів, коли йому справді подобалося вчитися в школі. — Ти отримаєш атестат.
Джон лише мовчки дивився на неї. На ньому був підгузок, що всотував у себе гній, який просочувався з дупи, а мати переймалася тим, щоб він закінчив середню школу.
— Тобі він знадобиться, щоб вступити в коледж, коли вийдеш.
Освіта. Емілі завжди наполегливо стверджувала, що освіта була єдиним справжнім багатством людини. Скільки він себе пам’ятав, його мати завжди читала якусь книжку, статтю, вирізану з газети чи журналу, яку вона вважала цікавою і хотіла запам’ятати.
— Джонатане, ти слухаєш мене?
Він навіть кивнути не зміг.
— Ти отримаєш атестат, а потім вступиш до коледжу, домовились?
Емілі взяла його за руку. На зап’ястях, у тих місцях, де зеки міцно його тримали, щоб не смикався, досі були синці. Один з наглядачів ступив крок уперед, але не роз’єднав їх.
— Ти не здасися, — сказала вона Джону.
Її потиск був сильним, неначе вона хотіла передати йому частку своєї сили, а натомість узяти на себе його біль. Вона завжди повторювала, що радше страждатиме сама, ніж бачитиме, що її дітям боляче, і Джон уперше побачив, що то була правда. Якби Емілі могла, вона б радо помінялася з ним місцями. І він би не відмовився.
— Джонатане, ти розумієш мене? Не смій здаватися.
Він чотири з половиною тижні ні з ким не розмовляв. Смак власного і чужого лайна прилип йому до горла, мов чорна патока. Він боявся розтуляти рота, боявся, що мати відчує цей запах і зрозуміє, що він робив.
— Не мовчи, Джоне. Пообіцяй, що будеш сильним, для мене.
Його губи, покусані, потріскані, скривавлені, були міцно стулені. Він зціпив зуби й дивився на свої руки.
— Так.
Через два тижні вона запитала в нього, чи почав він займатися. Він збрехав, сказав, що почав. На той час Джона вже перевели в камеру до Бена, і він не спав ночами, боявся, що старший чоловік вичікує, грає в якусь гру, чекаючи слушної нагоди зробити свій хід.