— Серденько, — врешті сказав якось Бен. — Не тіш себе надіями, ти не мій тип.
Згодом Джон дізнається, що він таки був його типом: молодий, темноволосий, худорлявий, не гомик. Але Бен ніколи не переступив цієї межі. По-справжньому сердитим Джон його бачив тільки двічі. Другий раз був тоді, коли літаки врізалися в Пентагон і вежі Всесвітнього торгового центру. Ще багато днів по тому Бен був надто злий, щоб розмовляти. А перший раз, коли він розгнівався, стався багато років тому, коли він застав Джона з наркотиками.
— Хлопче, ти цим балуватись не будеш, — категорично заявив Бен. Його руки так міцно стискали Джонове зап’ястя, що здавалося, от-от тріснуть кістки. — Ти чуєш мене?
Джон дивився йому в очі, знаючи, що останній, хто бачив Бена Карвера таким розлюченим, погано закінчив: голий сплив донизу лицем у неглибокому ставку за покинутою церквою.
— Я нацькую їх на тебе, синку. Як зграю шакалів. Ти мене зрозумів?
У крилі попереджувального ув’язнення було десять камер, і в кожній з них сиділо по два арештанти. Шість із них були педофілами. Двоє любили дівчаток, четверо переслідували маленьких хлопчиків. Уночі Джон чув, як вони дрочать і шепочуть його ім’я, вистогнуючи від полегшення.
— Так, сер, — відповів Джон. — Даю слово.
Решта злочинців у крилі були такі самі, як Бен. На волі вони полювали на дорослих, тож Джон почувався серед них у відносній безпеці. Але секс був сексом, і в тюрмі кожна свіжа дупа була предметом пожадань. Пізніше від Бена він дізнався, що всі вони свого часу пропонували йому різні штуки в обмін на те, щоб трахнути новенького. Тюремний етикет диктував, що Бен, як співкамерник, мав на нього пріоритетне право. Минав час, Бен не скористався своїм правом, і деякі в’язні стали дедалі більше виявляти нетерплячку. Але кожен з них, від ґвалтівників немовлят до вбивць дітей, боявся Бена. Його вважали геть схибленим виродком.
Перші кілька років за ґратами Джон викреслював кожен день календаря великим знаком Х, рахуючи дні до виходу на волю. Тітка Лідія працювала над його справою, намагалася підійти до неї з різних боків, знайти бодай найменшу зачіпку, щоб витягти його. Суд відхиляв апеляцію за апеляцією. А тоді одного дня тітка Лідія з Емілі приїхали і сказали йому, що Верховний суд штату Джорджія відмовився слухати його справу. Лідія була єдиною людиною, крім його матері, яка боролася за нього й вимагала, щоб він сам боровся в суді, а не приймав той вирок, який пропонувала йому держава.
Вираз її обличчя сказав йому все. То був кінець. Жодних інших варіантів не передбачалося.
Вирок держави проголошував: п’ятнадцять років без права умовно-дострокового звільнення. Лідія сказала йому не погоджуватися, сказала, що вона всіма силами виборюватиме його невинуватість. Тепер йому світило від двадцяти двох до довічного.
Тітку Лідію трусило від ридань. І вже Джон її заспокоював, втішав якимись словами, зняв з неї провину, яку вона відчувала за те, що не врятувала його.
— Нічого, — сказав він Лідії. — Ти зробила все, що могла. Спасибі тобі, що так старалася.
Повернувшись у камеру, Джон сів читати останній випуск «Популярної механіки». Він не плакав. Який сенс? Показати свої емоції, щоб якийсь убивця і ґвалтівник дітей у сусідній камері насолодився його болем? Ні. На той час Джон уже достатньо заґартувався. Бен ввів його в курс справи, навчив виживати в тюрмі так, щоб тебе не підрізали й не забили до смерті. Він тримався осторонь від усіх, ніколи не дивився нікому в очі й рідко розмовляв із кимось, окрім Бена.
У тюрмі Джон відкрив для себе, що він розумний. І це усвідомлення прийшло до нього не від марнославства. То було щось схоже на епітафію, надгробну промову по людині, якою він міг стати. Він розумів складні формули, математичні рівняння. Йому подобалося вчитися. Іноді він майже фізично відчував, як росте в голові мозок, а коли розв’язував задачу чи особливо складний графік, то почувався, наче марафон пробіг.
І тоді приходила депресія. Його батько мав рацію. Вчителі мали рацію. Пастор мав рацію. Йому слід було чимось зайнятися. Йому слід було — коли мав таку можливість — змусити свій розум працювати й будувати своє життя. А тепер що він мав? Кому було цікаво, що ти найрозумніший засуджений убивця в усій тюрмі?
Бували ночі, коли Джон лежав у ліжку з розплющеними очима і думав про свого батька, про те, яка відраза читалася на його обличчі того єдиного разу, коли він навідав сина. Під час ув’язнення Джон дізнавався потроху й про інші боки життя. Хай там який поганий був Річард, він ніколи не піднімав на Джона руки, на відміну від батьків інших ув’язнених. Його батько був недбалим, та не жорстоким. Він ніколи його не мучив. Ніколи не бив так сильно, щоб відмовила легеня. Ніколи не приставляв синові пістолета до скроні й не казав: обирай — або ти даєш посмоктати одному старому збоченцю, щоб тато одержав свій пакетик наркоти, або отримаєш кулю в голову.