Напередодні ввечері він пішов з роботи раніше, щоб зайти в подарунковий неподалік від автомийки. Цілу годину він обирав листівку для Джойс, вагаючись між дешевими і гарними. Через погоду справи в «Горилі» йшли не надто добре. Арт наліво й направо роздавав хлопцям відгули. У прибуткові дні Джон заощаджував, як міг, але йому була потрібна зимова куртка. І хоча він уже твердо вирішив, що більше ніколи не купуватиме вживаного одягу, вибору не лишалося: довелося піти в магазин «Ґудвіл». Єдина з тамтешніх курток, яка так-сяк на нього налазила, була з порваним коміром і чимось тхнула — цього смороду Джон не зміг позбутися, навіть коли виправ куртку в платній пральні. Але вона була тепла, і решта не мала значення.
Джойс на п’ять хвилин запізнювалася, і Джона кинуло в жар на думку про те, що доведеться заплатити три долари за чашечку кави, щоб мати змогу просто посидіти за столиком. Та ось Джойс квапливо зайшла всередину. Вигляд у неї був стривожений. Сонцезахисні окуляри вона посунула на голову на кшталт обруча, довге каштанове волосся розсипалося по плечах.
— Вибач, я спізнилася. — Вона витягла стілець і сіла навпроти нього. Між собою і столом вона лишила приблизно шість дюймів, і ще більше відділяло її від Джона.
— Хочеш кави?
Він хотів підвестися, щоб купити їй кави, але вона зупинила його, хитнувши головою.
— За десять хвилин у мене зустріч із друзями. — Вона навіть не зняла пальта. — Не знаю, навіщо я тобі подзвонила.
— Я радий, що подзвонила.
Вона подивилася у вікно. Навпроти кафе був кінотеатр, і вона спостерігала за людьми, які стояли в черзі.
Джон витяг з кишені листівку, потай радіючи, що зупинився на дорогій. Три шістдесят вісім, але на ній були блискітки, а всередині була складанка, тож, коли її розгорнути, вигулькувала сніжинка. Джойс обожнювала в дитинстві книжки-розкладайки. Він добре пам’ятав, як вона хихотіла над тією, де на сторінках вистрибували тварини з ферми.
Він простягнув їй листівку.
— Це тобі.
Сестра її не взяла, тому він просто поклав на стіл і підштовхнув у її бік. Більшу частину минулого вечора він провів у тренуванні: записував різні думки на блокнотному папері, бо не хотів дарувати листівку з помарками або (ще гірше) написати щось дурне, що зіпсувало б листівку і довелося б купувати нову. Врешті-решт він просто підписав «З любов’ю, Джон», бо знав, що більше йому сказати нема чого.
— Чим ти займаєшся? — спитав він.
Джойс звернула до брата погляд. Здавалося, вона геть-чисто про нього забула.
— Роботою.
— Авжеж, — кивнув він. — Я теж. — Він намагався перевести все на жарт. — Не такою, як у тебе, але хтось же мусить і машини мити.
Вона не всміхнулася — очевидно, нічого смішного в цьому не побачила.
Джон втупився у свою чашку, взявся перекочувати її в руках. Джойс сама подзвонила йому й запросила в це кафе, де він навіть сендвіча не міг собі дозволити, і попри це, він почувався поганцем.
Може, він поганцем і був.
— Пам’ятаєш Вуді? — запитав він.
— Кого?
— Кузена Вуді, сина Лідії.
Вона знизала плечима, але відповіла:
— Так.
— Не знаєш, що він там поробляє?
— Останнє, що я про нього чула, — він пішов у армію чи що. — Її очі спалахнули. — Ти ж не збираєшся знову з ним зв’язатися?
— Ні.
Джойс нахилилася вперед, свердлячи його поглядом.
— Не здумай, Джоне. З ним не варто було водитися ще тоді, коли ми були дітьми, а тепер і поготів, я впевнена.
— Я не буду з ним зв’язуватися.
— Ти знову потрапиш у тюрму.
А чи матиме це для неї якесь значення? А може, їй краще було б, якби він повернувся в «Коустел», замість жити просто в неї під носом? Джойс була єдиною людиною на світі, хто пам’ятав Джона таким, яким він був. Вона була коштовною скринькою, де зберігалися всі спогади його дитинства. Та вона викинула ключ тієї ж миті, як поліція витягла його у вхідні двері.
Джойс відкинулася на спинку стільця. Глянула на свій годинник.
— Мушу йти.
— Так, — сказав Джон. — Тебе друзі чекають.
Вперше, відколи переступила через поріг кафе, вона зустрілася з ним поглядом. І побачила, що він зрозумів — вона бреше.
Джойс облизнула губи.
— Минулими вихідними я їздила до мами.
Джон кліпнув повіками, бо на очі вмить навернулися сльози. Перед внутрішнім зором постала картина: цвинтар, Джойс стоїть біля могили матері. Туди не їздили автобуси, а таксі коштувало шістдесят доларів. Джон навіть не знав, який на вигляд материн надгробок і який напис замовила Джойс.