— Це тому я тобі подзвонила, — сказала сестра Джону. — Вона б хотіла, щоб я з тобою побачилася. — Джойс знизала плечима. — Це ж Різдво.
Джон закусив губу, знаючи: якщо спробує щось сказати, то розплачеться.
— Вона до останнього в тебе вірила, — сказала Джойс. — Ні на секунду не сумнівалася, що ти не винен.
У грудях йому боліло від намагань тримати в шорах почуття.
— Ти все зіпсував. — Джойс говорила так, наче не могла повірити, що він такий дурний. — Ти перепаскудив нам життя. Але вона не втратила у тебе віру.
На них дивилися люди, але Джону було байдуже. Він роками просив у неї вибачення — у листах, у розмові. Вибачення було для Джойс пустим звуком.
— Я не виню тебе за те, що ти мене ненавидиш. — Він витер сльозу тильним боком долоні. — Ти маєш на це повне право.
— Хотіла б я тебе ненавидіти, — прошепотіла вона. — Якби ж то це було так легко.
— Я б тебе зненавидів, якби ти зробила…
— Зробила що? — Вона знову перехилилася через стіл. У голосі бринів відчай. — Зробила що, Джоне? Я читала, що ти сказав комісії. Знаю, що ти розказував їм. А тепер розкажи мені. — Вона ляснула долонею по столу. — Розкажи, що сталося.
Джон узяв із серветниці на столі серветку і висякався.
Але сестра не вгавала.
— Щоразу, коли ти ставав перед комісією, щоразу, коли ти говорив з ними, ти казав, що не винен, що не візьмеш на себе провину тільки для того, щоб тебе випустили.
Джон узяв другу серветку, бо не знав, куди подіти руки.
— Що змінилося, Джоне? То було через маму? Ти не хотів її засмучувати? У цьому річ, Джоне? А коли мами не стало, ти нарешті зміг сказати правду?
— Я це сказав, коли вона була ще жива.
— Вона помирала, — прошипіла Джойс. — Лежала на тому ліжку в лікарні й помирала, і думала тільки про тебе. Весь час повторювала: «Подбай про Джонні. Навідуй його, щоб йому не було там так самотньо. Ми — це все, що в нього лишилося».
У Джона вирвалося ридання: різкий звук, що луною рознісся по кафе.
— Розкажи мені, Джоне. Просто розкажи правду.
Її голос звучав тихо. Як і їхній батько, вона не любила показувати почуття на людях. Що більше Джойс сердилася, то тихішим ставав її голос.
— Джойс…
Вона накрила його руку своєю. Досі вона ще його не торкалася, і він відчув, як з кінчиків її пальців перетікає і голками встромляється у його шкіру відчай.
— Тепер мені байдуже, — сказала вона, і це прозвучало як благання. — Байдуже, скоїв ти це все чи ні. Правда. Я хочу для себе з’ясувати, заради власного психічного здоров’я. Будь ласка… скажи мені правду.
У неї були прекрасні руки, такі тендітні, з довгими нігтями. Точнісінько як у Емілі.
— Джоне, прошу тебе.
— Я люблю тебе, Джойс. — Він сягнув рукою в задню кишеню штанів і витяг згорнутий аркуш паперу. — Щось має статися. Щось таке, чому я навряд чи зможу зарадити.
Вона відсмикнула руку і посунулася на стільці назад.
— Джоне, ти про що? У що ти вплутався?
— Візьми, — сказав він і поклав кредитний звіт на різдвяну листівку. — Просто візьми це і знай: хоч би що сталось, я люблю тебе.
Джон приїхав не на «фейрлейні», але йому не хотілося, щоб Джойс бачила, як він чекає автобуса на зупинці перед входом до торговельного центру, тому він пробігся вулицею до Вірджинія-Хайленд і вже там наздогнав автобус «МАРТА». Додому їхати він не хотів. Не було ні найменшого бажання одразу повертатися в той сарай, що кишів тарганами, й зустрічати в коридорі побратимів-ґвалтівників, тому він поїхав на станцію «Інмен-Парк» і забрав звідти «фейрлейн».
У будні він за Вуді не стежив, лише вечорами у вихідні. Перші два тижні розвідки показали, що Вуді переважно сидів у хаті (якщо дружина не просила його винести сміття). Але Джон підозрював, що Вуді міг бути розумніший, ніж він думав. Можливо, у нього десь була ще одна машина. Зважаючи на абонентську скриньку і кредитні картки, у це легко вірилося. Може, за останні шість років Джон Шеллі купив собі машину.
До Різдва лишалося зовсім небагато часу, і район, у якому мешкав Вуді, мерехтів кольоровими лампочками та іншими прикрасами. Вздовж вулиці висіли ліхтарики, зроблені з ужитих пляшок з-під молока. Тиждень тому Джон спостерігав, як стара жінка, вигулюючи собаку, запалювала кожен з них.
То був гарний район.
Джон поставив машину між позашляховиком і універсалом на паркувальному майданчику перед церквою, час від часу поглядаючи на табличку з розкладом служб, щоб знати час їхнього закінчення. Дружина Вуді завжди брала з собою сина в неділю до церкви, потім багато часу проводила з жінкою, яка, напевно, була її матір’ю.