Наступною була спальня Вуді, величезна, з королівським ліжком, де той вилупок, напевно, щоночі кохався з дружиною. Не поступалася розмірами й ванна, більша за Джонову кімнату в нічліжці. Навіть дитяча й та була великою: ліжко у вигляді гоночного авто, іграшки, що вивалювалися з комода під вікном. У дитячій Джон відчув себе якось дивно. Невдовзі маленьке ліжко доведеться замінити на велике. Малий ростиме, захоче мати більше приватності. Ходитиме до школи, познайомиться з дівчиною, запросить її на випускний. Перебувати там було дуже сумно, тому Джон повернувся в коридор.
Він знову пішов у хазяйську спальню, впевнений, що таки щось недогледів. Спробував мислити так, як його інспектор з УДЗ, міс Лем, коли шукала контрабанду. Перевірив під матрацом, промацав подушки на предмет твердих грудок. Передивився взуття в шафі й сорочки в комоді.
Сорочки. Усі з дизайнерськими етикетками. М’які бавовняні, деякі — шовкові. Спіднє у Вуді було від Келвіна Клайна, піжами — «Нотіка».
— Господи, — прошепотів Джон. Ненависть до Вуді так його переповнювала, що він і дихати не міг. — Думай, — наказав він собі, наче це допомогло б. — Думай.
На туалетному столику стояли дві пляшки одеколону. Джона зацікавили не бренди, а те, що лежало між ними. Великий складаний ніж. Цей ніж Вуді мав при собі, коли вони були підлітками. Казав, що в торгівлі наркотиками доводилося стикатися з деякими нарваними виродками, і Джон йому вірив. Йому уявлялися серйозні «стрілки» й ризиковані угоди, коли двоюрідний брат хизувався гострим зазубленим лезом.
Вуді носив з собою ніж. Як він міг про це забути?
— Ви хто такий?
Джон рвучко розвернувся і нажахано побачив сусідку, яка стояла у дверях спальні. На ній був шовковий білий пеньюар і халатик. Наряд цей висів на її дитячому тілі, мов мокрий мішок на вилах. Голос у неї був як у маленької дівчинки, високий, майже писклявий.
— Що ви тут робите? — рішуче запитала вона, але Джон бачив у її очах переляк.
— Те саме я можу спитати у тебе. — Джон прикрив долонею ножа і покликав на допомогу авторитетний тон, яким дорослі звертаються до дітей.
— Це не ваш будинок.
— І не твій теж, — зауважив Джон. — Ти живеш у сусідньому.
— Звідки ви знаєте?
— Вуді сказав.
Вона подивилася на його руки, латексні рукавички, на ніж.
— Хто такий Вуді?
Джон зрозумів, що потрапив на слизьке. Напевно, дівчинка відчула його вагання, бо прожогом кинулася геть по коридору.
— Стій! — гукнув Джон і побіг за нею через вітальню, кухню. — Зажди! — закричав він, але вона вже вилетіла у відчинені двері й бігла подвір’ям.
На підході до паркану вона озирнулася через плече. Джон згадав, що в руці досі тримає ножа Вуді, усвідомив, який це має вигляд збоку, і зупинився. Вона знову завагалася, але тіло за інерцією продовжувало рух. Рух уперед.
Неначе в уповільненому відтворенні, він бачив, як вона падає. Боса нога зашпорталася в поламаній огорожі, голова вдарилася об землю. Джон чекав. Дівчинка не підводилася. Він почекав ще трохи. Вона не ворушилася.
Повільно він ступив на заднє подвір’я, відчуваючи під ногами газонну травичку. Він згадав, як уперше за двадцять років у «Коустелі», вийшовши на волю, пройшовся по траві. Його ноги звикли до твердого бетону і червоної глини Джорджії, втрамбованої до стану цегли тисячами чоловіків, які крокували по ній щодня. Трава на цвинтарі була такою м’якою, наче він по хмарах ішов, коли крокував за гробом матері до її могили.
Двадцять років — і він забув, яка на дотик трава. Двадцять років самотності, ізоляції. Двадцять років страждань і принижень, яких зазнавала Емілі, коли двічі на місяць відвідувала сина. Двадцять років гризоти Джойс і думок про те, яким чудовиськом є її брат.
І всі ці двадцять років Вуді жив на волі, за цей час отримав хорошу роботу, одружився, дружина народила йому дитину. Словом, у нього було життя.
Джон обережно переступив через огорожу. Опустився навколішки біля дівчини і, усвідомивши, що досі тримає в руці ножа, поклав його на землю біля себе. У тюремному шпиталі його навчили перевіряти пульс. Його в дівчинки не було. Та навіть без цього доказу він бачив її пробитий череп і розумів, що вона померла тієї миті, коли її голова вдарилася об великий камінь по той бік огорожі. На кварці лишилися сліди її крові, до поверхні прилипло пасмо довгого білявого волосся.