Джон сів навпочіпки. Думками він раз у раз повертався до того разу, коли востаннє побачив Мері-Еліс. Її очі. Він ніколи не забуде її очей, погляду, яким вона дивилася в порожнечу. Проте справжню історію того, що сталося, розповідало її тіло. Вона зазнала невимовно жахливих тортур. Перед його внутрішнім зором досі стояли збільшені фото, що їх на всезагальний огляд виставляли під час судового процесу, знімки, на яких було показано понівечене тіло Мері-Еліс. Він пригадав, як його тітка крокувала туди й назад перед присяжними і як тоді він думав, що даремно Лідія так робить, бо це тільки привертало їхню увагу до тих фотографій.
— Нічого, — сказав Джон Лідії, коли вона приїхала в «Коустел» і пояснила, що їхніх апеляцій більше не прийматимуть і, найпевніше, він помре в тюрмі. — Я знаю, ти зробила все, що змогла.
Лідія наказала йому не говорити про наркотики з поліцією, не згадувати Вуді, бо, якби він вплутав у це її сина, відкрилося б Джонове зловживання наркотиками в минулому, а їм цього не треба, чи не так? Якщо Вуді викличуть давати свідчення, він скаже правду.
А їм не треба, щоб Вуді сказав правду, чи не так?
Тієї ночі на вечірці Вуді сказав: «Без образ», — і кинув йому пакетик. Чи не тоді він вирішив замучити Мері-Еліс?
Без образ. Образи Джон уже давно не відчував. У нього взагалі не лишилося жодних почуттів — тільки лють горіла всередині, наче він напився бензину й запалив сірник.
Він опустив погляд на дівчинку. Ще дитина, проте водночас — посланець.
У шлунку все стислося, коли він засунув пальці, обтягнені латексом, їй у рот і підчепив язик великим і вказівним пальцями.
Усі Джонові біди були через Вуді. Настав час відплатити йому тією самою монетою. Найважливіший урок, який він засвоїв у тюрмі, — ніколи не чіпай чужої власності, якщо ти не готовий за неї померти.
«Вуді», — так він його називав, але то було хлоп’яче ім’я, а Вуді вже не хлопчик. Як і Джон, він став дорослим. Тепер його мали називати, як дорослого чоловіка.
Майкл Ормвуд.
Джон підняв ножа.
Розділ 20
— Тобі треба провітритися, — сказав Джон Мері-Еліс. — Не можна йти додому в такому вигляді.
— Ти коли-небудь цілувався з дівчиною?
Він зашарівся, і вона розсміялася.
— Марк Рід, — сказала вона. — Він вважає себе моїм хлопцем, бо поцілував мене після гри.
Джон мовчав, подумки проказуючи молитву про смерть Марка Ріда, квотербека футбольної команди, власника червоного «корвета» і гордого власника волосся на тілі, яким той придурок так любив хизуватися в роздягальні, наче кляті чіпендейлівські меблі продавав.
— Ти не відповів, — нагадала Мері-Еліс, і Джон подумав про пакетик білого порошку від Вуді у своїй кишені.
Вона мов думки читала.
— Дай спробувати.
— Нізащо.
— Я хочу.
— Ні, не хочеш.
— Не ламайся.
Вона засунула руку йому в кишеню і ненароком торкнулася того самого місця. Джон так сильно втягнув у себе повітря, що дивно, як його легені не вибухнули.
Мері-Еліс піднесла пакетик догори й подивилася на нього у світі ліхтаря.
— Що в цьому такого класного?
Джон не міг відповісти. Тієї миті його уваги потребували більш нагальні справи.
Вона розгорнула пакетик.
Він отямився.
— Не роби цього.
— Чому? Ти ж робиш?
— Я невдаха. Ти сама казала.
Позаду почувся якийсь шум, і обоє повернулися, щоб поглянути.
— Кіт, — вирішила Мері-Еліс. — Ходімо.
Вона взяла Джона за руку, і він покірно пішов за нею вулицею до її будинку. Всю дорогу, поки вона вела його через заднє подвір’я, він мовчав. Він знав, що її спальня на першому поверсі, проте аж ніяк не очікував, що вона відчинить вікно і залізе всередину.
— Що ти робиш?
— Цить.
Позаду хруснула гілка. Джон знову озирнувся, але з пітьми проглядали тільки тіні.
— Залазь, — сказала Мері-Еліс.
На підвіконні Джон зупинився і прошепотів:
— Твоя мама мене прикінчить, якщо тут знайде.
— Мені байдуже, — прошепотіла вона у відповідь і ввімкнула нічник у формі білої кішечки, який відкидав слабкий ореол світіння.
— Ти спиш з нічником?
Вона грайливо ляснула його по плечу.