Вілл зрозумів, що це була істинна причина її візиту, і доклав зусиль, щоб не виказати розчарування. Він узяв аркушик, глянув на слова, що були для нього лише розмитою плямою. Вілл ніколи не вмів розбирати літери, а надто коли був засмучений чи розчарований.
— Вілле?
— Якщо справа в архіві, то на те, щоб знайти її, знадобиться час.
— Не поспішай, — сказала вона. — Швидше за все, я більше ніколи його не побачу.
Вілл відчув полегшення, а це означало, що досі він ревнував.
А вона вже відчиняла двері, збираючись іти.
— Там два «л». Зможеш прочитати?
— Що?
Відчувалося, що вона роздратована й думає, що він її не слухав.
— Прізвище, Вілле. Те, що на папірці. Шеллі — через подвійне «л».
Розділ 22
Енджі жила миль за п’ять від будинку Вілла. Вона від’їхала на машині, притишивши звук радіо й дозволивши собі бути неуважною на знайомих вулицях. Він був такий, як і завжди, хіба що трохи схуд і бозна-що зробив зі своїм волоссям. Його завжди підстригала Енджі. А тепер він, мабуть, купив електричну машинку, щоб не ходити до перукаря, який міг побачити шрам у нього на потилиці й запитати, хто це намагався його вбити.
Вона знала, що останні два роки Вілл жив на півночі в горах Джорджії. А там, напевно, мало з ким зустрічався і мало куди ходив. Вілл завжди дозволяв дислексії обмежувати своє життя. Він не любив ходити до нових ресторанів, бо не міг прочитати меню. Купував їжу в бакалійній крамниці, обираючи харчі за етикетками знайомих кольорів чи фотографіями на упаковках. Він би радше вмер з голоду, ніж попросив допомогти. Енджі пригадала в наймальовничіших деталях, як він вперше пішов у крамницю і повернувся з банкою маргарину «Кріско», бо вирішив, що смажена курка на етикетці відповідала вмісту банки.
Завертаючи на свою під’їзну алею, Енджі намагалася пригадати, скільки разів вона кидала Вілла Трента. Вона рахувала за іменами чоловіків, до яких тікала. Перший був Джордж, ще в середині вісімдесятих. Прихильник панк-року з потаємною героїновою наркозалежністю. Під номерами два і вісім ішли Роджери, різні чоловіки, але з однаковими гівняними характерами. Як любив повторювати Вілл, Енджі вабило тільки до тих чоловіків, які могли зробити їй боляче.
Номером шість був Марк. Справжній чемпіон серед козлів. Енджі знадобилося півроку, щоб збагнути: він наробив боргів по її кредитних картках. Того кретина шокував її дзвінок знайомому в відділ шахрайств і прохання його заарештувати, що вона досі сміялася, коли згадувала тупий вираз його пики. Пол, Нік, Денні, Джуліан, Даррен… Був навіть Гораціо, хоча цей протримався лише тиждень. Хоча в цілому жоден з них надовго не затримувався, і вона щоразу знов опинялася на Вілловому порозі й бралася псувати йому життя, аж поки не знаходила іншого чоловіка, що міг її від нього забрати.
Енджі припаркувала машину на доріжці. Двигун стукав навіть після того, як вона витягла ключ, і вона в мільйонний раз подумала, що треба відвезти це нещастя в автосервіс. З машини текло, як зі старої жінки, та й глушник висів на нитці, але вона не могла примусити себе віддати в руки якогось чужого дядька машину, двигун якої Вілл відновив власноруч. Він міг подужати ранкову газету годин за шість, не менше, але двигуни розбирав і збирав із заплющеними очима. Він міг полагодити що завгодно з рухомими деталями, від наручного годинника до фортепіано. Так само він розглядав справи: дивився, як поєднувалися деталі, складаючись у картину злочину, — і він був одним з найкращих агентів бюро. Якби ж тільки він міг обернути свій гострий, мов бритва, розум і скерувати його на своє власне життя.
Коли вона підійшла до задніх дверей і вставила ключ у замкову шпарину, ввімкнулося сенсорне освітлення. Роб. Як вона могла забути про Роба, з його волоссям кольору моркви, приємною усмішкою та залежністю від азартних ігор? З Робом чоловіків було одинадцять, одинадцять разів вона кидала Вілла і одинадцять разів він приймав її назад.
Чорт, а це ж вона ще жінок не рахувала.
Енджі ввімкнула світло в кухні й приклала ключ до пульта сигналізації. Вілл справді кохав її. У цьому вона була впевнена. Навіть коли вони сварилися, то обережно, намагаючись не зайти надто далеко, не вимовити слова, що поранять надто глибоко, завдадуть надто великого болю і поставлять на цьому крапку. Вони знали одне про одного все — чи все, що було важливим. Якби хтось приставив їй до скроні пістолет і попросив пояснити, чому вони з Віллом завжди врешті-решт опинялися разом, вона б померла, але не сказала б, бо сама не знала. Вілла, який не був прихильником самоаналізу, спіткала б, напевно, та сама доля.