— Як ви зрозуміли? — луною повторила вона.
— Я не хотів напосідатися.
— Мабуть, розумно, — визнала Аманда.
Округу Дікеб досі ретельно контролювала жменька людей, які не любили, коли держава (чи хто завгодно) втручалася в їхні справи. Шість років тому Дервіна Брауна, обраного на посаду шерифа округи Дікеб, вбили на під’їзній алеї перед його власним будинком, коли він переносив різдвяні подарунки з машини. До складання присяги йому лишалося три дні, і Сідні Дорсі, шериф, який складав повноваження, не дуже добре сприйняв поразку.
З горішньої шухляди стола Аманда витягла папку і розгорнула її на першій сторінці.
— Що ви думаєте про цього Майкла Тімоті Ормвуда?
— Я ще не сформував про нього думки, — відповів Вілл, а сам подумав, що в разі, якщо Аманда тримає у руках особисте досьє Ормвуда, вона знала більше, ніж сам Вілл.
Водячи по рядках вказівним пальцем, вона зачитала дані вголос.
— Служив у війську. Шістнадцять років у поліційному департаменті Атланти. Подолав шлях від рядового попихача до золотого значка. Обвинувачений у дев’яноста восьми випадках надуживання силою. — Відкидаючи скаргу, вона зробила кулаком жест, наче дрочила. — Доволі швидко пішов угору. «Наркотики» — недовго, мабуть, знудився, — відділ моралі, а тепер «убивства». Не має вищої освіти. — Вона зиркнула знизу вгору на Вілла. — Постарайтеся не вихвалятися перед ним своїм крутим дипломом з Ту-Еґґа, докторе Трент.
— Слухаюсь, мем.
Аманда перегорнула сторінку.
— Подяка за порятунок дитини. Навіть у тебе така є. Їх роздають, як цукерки. — Вона згорнула папку. — Нема про що й додому прокричати. Носить бежеве і сидить тихо. — Цією черговою фразою Аманда описувала поліцейських, які виконували свою роботу і чекали пенсії. То був не комплімент.
— Ще щось? — запитав Вілл, чудово знаючи, що так і є.
Шефиня всміхнулася.
— Я подзвонила одному другу у військовій формі. — У Аманди скрізь були друзі. Зважаючи на її особистість, Вілл мав сумніви щодо природи цих стосунків і чи під словом «друг» вона не мала на увазі людину, яку тримала на короткому повідку. — У Кувейті Ормвуд служив у тилу. Вище рядового не дослужився.
Вілла це трохи здивувало.
— Справді?
— Його почесно звільнили, це все, що було відомо поліцейському управлінню Атланти, — чи все, що мало значення. Моя людина каже, що його поранили на другому тижні перебування в Кувейті. Хто в нього стріляв, так і не дізналися.
— Він підстрелив сам себе?
Вона знизала плечима.
— А ти б не стрельнув собі в ногу, аби вибратися з того пекла?
Вілл би стрельнув собі в ногу, аби вибратися з Амандиного кабінету.
— Отже, — Аманда склала долоні разом і відхилилася на спинку крісла, — план дій?
— Мені потрібно поговорити з Ормвудом. Те, що це сталося в нього на задньому дворі, не може бути випадковістю.
— Думаєш, він міг підібратися надто близько до вбивці Монро?
— Коли ми приїхали, тіло Синтії Баррет ще не охололо. Вона померла не більше години тому. Я весь ранок був із Ормвудом і не бачив, щоб ми якось просунулися до розкриття справи, не кажучи вже про те, щоб довести вбивцю до того, аби він стрибнув у машину, поїхав до Ормвуда додому і замордував його сусідку.
Аманда кивнула, щоб він продовжував.
— Ми розмовляли з сутенером Монро. Він не схожий на того, хто міг би отак запросто позбавити себе хорошого джерела прибутку. Але я сьогодні ще до нього поїду.
— І?
— І, як я вже казав, поговорю про це з Ормвудом, запитаю, чи він нічого незвичного не бачив і не робив тієї ночі, коли вбили Монро.
— Він сьогодні працює чи взяв відгул за сімейними обставинами?
— Гадки не маю, — відповів Вілл. — Але байдуже, де він, я його знайду.
Аманда взяла одне зі своїх повідомлень.
— Якийсь Лео Донеллі намагався дістати твоє особисте досьє.
— Мене це не дивує.
— Я його засекретила, — сказала шефиня. — Ніхто не повинен нюхати вашу брудну білизну.
— Ніхто, крім вас, — виправив її Вілл. Він подивився на годинник і встав. — Докторе Ваґнер, я можу йти?
Вона широким жестом розвела долоні.
— Безперечно, докторе Трент. Ідіть і завойовуйте.
Розділ 24
Джон мусив позбутися свого взуття. Він не був певен, що залишив на місці смерті дівчинки свої відбитки, але ризикувати не хотів. Повернувшись у нічліжку, він порізав підошви кухонним ножем, щоб змінити рельєфний візерунок на гумі. Потім, не надто покладаючись на своє везіння, сів на автобус — заплатив готівкою, щоб не можна було простежити його проїзний, і поїхав по Кобб-Парквей аж до Марієтти. Там він близько години ходив пішки по гарячому асфальту, щоб ще трохи змінити рельєф підошов.