— Слухай, — почав Вілл, щоб випробувати іншу тактику. — А що цифра нуль сказала цифрі вісім?
Седрик знизав плечима, проте Вілл відчув, що зацікавив його.
— «Класний поясок».
На обличчі хлопчика з’явилася мимовільна усмішка, та одразу ж він схаменувся.
— Чувак, це туфта.
— Я знаю, — чесно зізнався Вілл. — Я просто хотів тебе розговорити.
— Нема про що говорити.
— Ти знав Алішу?
Його худенькі плечі піднялися, щоб повторити знизування, але він був ще дитиною і ще не опанував мистецтво приховувати свої емоції.
— Аліша була твоїм другом? — здогадався Вілл. — Може, це вона за тобою доглядала?
Плечі піднялися знову.
— Я про неї тут порозпитував у людей. Кількох її друзів зустрів. Мені здається, вона була хорошою.
Седрик колупнув носаком черевика бетон.
— Може, й так.
— Вона про тебе дбала?
— Бабуся не дозволяла мені з нею дружити, через те, що робила Ліша.
— Авжеж, — сказав Вілл. — Мабуть, у Ліші була не дуже хороша робота. Але вона була доброю до тебе, так?
Цього разу хлопчик кивнув.
— Важко втрачати друга.
— Торік помер мій двоюрідний брат Алі. Його застрелили в ліжку.
Вілл став навколішки перед хлопчиком.
— Седрику, ти бачив щось того вечора?
Його очі були червоні від сліз, які він щосили приховував.
— Седрику, мені ти можеш сказати. Я тебе не скривджу. І жодних проблем з поліцією в тебе не буде, обіцяю. Усе, що мені потрібно, — знайти того, хто вбив Алішу, бо вона була хорошою жінкою. Ти знаєш, що вона була хорошою. Вона дбала про тебе, і тепер настав час тобі подбати про неї.
— Я нічого не можу вам розказати.
Вілл проаналізував це речення.
— Не можеш чи не хочеш? — Раптом йому дещо спало на думку. — Тобі хтось погрожував? Це Малий Джі?
Седрик похитав головою.
— Я лише намагаюся з’ясувати, хто мучив твою подругу. — Вілл спробував зайти з іншого боку. — Ти можеш мені довіряти.
Погляд дитини став суворим, на обличчя повернувся вираз гангстера.
— Я не знаю, що таке довіра.
Вілл виріс не в Домівці, але в дитинстві він довіряв багатьом дорослим, які не хотіли (чи не могли) допомогти йому. Годі було визначити, хто добрий, а хто поганий. І блискучий значок не завжди був дороговказом.
— Бачиш оце? — Вілл показав пальцем на свою щоку і торкнувся шраму, що звивався по шиї. — Ось чим мене нагородили за те, що я виказав одну людину. Я тоді був не набагато старший од тебе.
Седрик нахилив голову, подивився на шрам.
— Боляче було?
— Спочатку так. Але потім я вже нічого не відчував, а коли отямився, то був у лікарні.
— Ти захворів?
— Я втратив багато крові.
— Ти міг померти?
Тоді Віллу справді хотілося померти, проте він розповідав цю історію не для того, щоб відкривати свої найтемніші секрети, а щоб розговорити Седрика.
— Лікарі мені допомогли.
Ще кілька секунд хлопчик дивився на шрам, а потім схвально кивнув. На вулиці досвід, пов’язаний зі смертю, вважали почесною відзнакою, особливо якщо смерть хтось хотів тобі заподіяти.
Вілл поклав руку в кишеню і витяг свою візитну картку.
— Ось мій номер мобільного. Раптом щось пригадаєш чи просто захочеш поговорити, подзвони. Домовились? Не обов’язково, щоб це було пов’язано з Алішею.
Седрік зиркнув на Віллів шрам і швидко затиснув картку в долоні — на той випадок, якщо за ними хтось підглядав.
— Мені вже можна йти?
— Так. Але подзвони мені, добре? Можеш дзвонити і вдень, і вночі.
— Ага. — І хлопчик притьмом побіг у бік вулиці, дорогою провівши рукою по ряду поштових скриньок.
Вілл випростався, повернувся і побачив, що через паркувальний майданчик знову йде Майкл, але вже без Джезмін. Коли він наблизився, Вілл помітив, що на щоці в нього червоніє подряпина, а на комір скрапувала кров.
Вілл знову глянув на під’їзд, перевів погляд на Майкла.
— Усе нормально?
— Вона мене вдарила. Ні, ти уявляєш? Вона що, мале дитя? — Він похитав головою, радше шокований, ніж сердитий. — Я піднімався слідом за нею сходами, не встиг і оком змигнути, як вона вирішила втекти. Я кинувся за нею, вхопив за ногу, а ця мала зміючка розвернулася і зацідила мені в лице кулаком. — Для наочної демонстрації він виставив кулака. — Добре, що вона б’ється, як дівчисько, га?
Вілл ніколи не розумів цього висловлювання. Єдиною жінкою, яка його била, була Енджі, а Енджі завжди вкладала в удар усю силу.
Майкл подивився на вікна під’їзду. В одному ворухнулася штора, і він сказав:
— Це її квартира. Третій поверх.