— Кого?
— Твого друзяку з горішнього поверху.
Спочатку Джон не зрозумів, про кого вона говорить. Та потім дійшло.
— Він не мій друзяка, — заперечив він, і міс Лем промовисто на нього зиркнула: мовляв, обережніше на поворотах. — Пробачте, — перепросив Джон. — У мене був важкий день. Я вас не чекав.
— Саме тому ці перевірки й називають позаплановими.
До його поверху треба було подолати тринадцять сходових маршів, і кожним з них Джон буквально плентався вгору. Просто він майже не спав, відколи простежив за Майклом до Домівки Ґрейді (а було це два дні тому) і довідався, чим займається його двоюрідний брат. Крики жаху тієї чорношкірої жінки досі відлунювали йому у вухах. Джон згадав свої власні крики першої ночі в «Коустелі», коли на нього накинувся Зебра. Вони звучали майже однаково.
Джон відімкнув і розчинив двері своєї кімнати. Перше, що впало йому в око, — вікно було прочинене дюймів на шість, картонна завіса порвалася внизу. А ще він відчув запах. І знадобилося кілька секунд, щоб зрозуміти, що сморід ішов від його власного тіла. Пахло страхом.
— А ти тут попереставляв усе. — Міс Лем повісила сумочку на дверну ручку, щоб звільнити руки. — Мені подобається.
Вона почала перебирати його одяг, але Джон міг тільки німо витріщатися на своє ліжко, яке стояло не так, як завжди — лівим боком до стіни, — а в кутку.
Той, хто тут був, хотів, щоб Джон про це знав.
Міс Лем саме відчиняла холодильник і зазирала всередину.
— Твій аналіз сечі в порядку.
Джон не міг відповісти. Фотографію його матері спотворили. Хтось відірвав од неї зображення Джона.
— Джоне?
Він рвучко повернув голову і подивився на інспектора.
— Він був чистий. — Міс Лем показала на ліжко. — Підніми, будь ласка.
Джон нахилився, щоб підняти матрац. І раптом пальці намацали щось тверде і холодне.
Джон застиг мов укопаний: одна рука під матрацом, одна — над ним.
— Джоне? — покликала міс Лем. І плеснула в долоні, щоб його розворушити. — Сонечко, швидше. Я не маю стільки часу, щоб стирчати тут усю ніч.
З його розтуленого рота крапнула слина. Груди стиснуло. Джон задрижав.
— Джоне? — Міс Лем підійшла до нього і поклала руку йому на спину. — Що таке, ковбою? Що сталося?
— П-погано, — затинаючись і тремтячи всім тілом, промовив він.
У кишковику раптом стало млосно, і він злякався, що не втримає в собі його вміст.
— Сядь-но, — заспокійливим тоном проговорила вона і підвела його до матраца. Потім тильним боком долоні помацала йому лоб. — Холодний і мокрий. Тебе ж не знудить на мене, хлопчику мій?
— Я… — Джон не міг сформулювати речення. — Я… — Він перевів погляд на прочинене вікно, шість дюймів простору.
— Хочеш води?
Він кивнув, різким рухом голови вгору-вниз.
— У мене в сумці є пляшка води.
Вона повернулася до нього спиною, щоб зняти сумку з дверей, і одним відчайдушним рухом він витяг ножа з-під матраца і жбурнув у прочинене на шість дюймів вікно.
Немов у вповільненій зйомці, до нього повернулася обличчям міс Лем. Джон затамував дух, краєм ока помічаючи блиск металу, поки складаний ніж плавно рухався у бік вікна.
Він інстинктивно закашлявся і нахилився вперед, сподіваючись, що кашель притлумить звук, коли ніж вдариться об віконну раму і впаде назад у кімнату.
— На. — Міс Лем відкрутила ковпачок пляшки. — Зроби кілька ковтків.
Джон зробив так, як вона казала, і потай, поки витирав лоба, глянув на килим під вікном. Нічого. Ножа не було.
— От і чудово. — Міс Лем поплескала його по спині. — Був напад та й минувся, правда?
Джон кивнув, не спроможний видушити з себе ні слова.
— А тепер подивимося під матрацом. — Вона похитала головою, коли Джон простягнув їй назад пляшку з водою. — Забирай собі. У мене в машині такого добра повно.
Джон підвівся, хоча ноги досі трусилися. Знову позирнув на вікно, на килим під ним. Напевно, ніж вилетів у отвір. Іншого пояснення бути не могло.
Коли Джон поставив матрац сторчма, сперши на стіну, міс Лем зажадала:
— І пружинну сітку теж.
Цього разу таргана під ліжком не було, проте на килимі лежав товстезний шар бруду. Джон так перенервувався через той ніж, що йому здавалося, ще трохи — і він упаде на підлогу.
— Усе, став назад. — Вона прогортала книжки, що лежали на столі коло його ліжка. Порваної фотографії матері ніяк не прокоментувала, навіть якщо помітила. — Дочитав книжку? «Тесс із роду д’Ебервілів»?
— Е-е, — сказав Джон, заскочений цим запитанням. — Так, мем.