Вілл не розумів, як їм вдається так спокійно відділяти котлети від мух, але в Майклі Ормвуді помітив ту саму тенденцію. Детектив виконував свою роботу — і судячи з усього, добре виконував, — але водночас у ньому був і темний бік, що примушував його кривдити людей, яким він мав допомагати.
Бетті присіла зробити свої справи під кущем, і Вілл нахилився з пакетом і лопаткою, щоб прибрати. Дорогою додому вкинув пакет у смітник. Вже біля сусідчиного будинку мимохідь глянув на вікно і подумав, чи повернеться стара леді. Неначе прочитавши його думки, Бетті рвонулася на повідку і потягла його в бік під’їзної доріжки.
— Ну добре, — заспокоїв він її, відмикаючи двері.
Став на коліна, відстебнув поводок, і собака подріботів через кімнату, застрибнув на диван і зручно вмостився на подушках. Щоранку перед роботою Вілл підпирав подушками стінку дивана і щовечора бачив, що Бетті примудрилася поскидати їх униз, щоб зробити собі спальне місце. Він міг би назвати це троном, але дорослому чоловіку сором було так думати про маленьку собачку.
Вілл пішов до себе в кімнату і зняв піджак. І саме розщібав ґудзики жилета, коли задзвонив телефон. Високий схвильований голосок, що зазвучав зі слухавки, спочатку він не впізнав.
— Повільніше, — попросив Вілл. — Хто це?
— Седрик, — заплакав хлопчик. — Джезмін зникла.
Напевно, Седрик чекав на Вілла, бо двері дев’ятого під’їзду відчинилися і хлопчик вибіг звідти одразу ж, як Вілл припаркував машину на майданчику.
— Зробіть щось! — зажадав хлопчик.
Його обличчя спухло від сліз. Вранішній вираз майбутнього гангстера де й подівся. Нині він був наляканим маленьким хлопчиком, який хвилювався за сестру.
— Усе буде добре, — заспокоїв його Вілл, знаючи, що ці слова нічого не означають, але він відчував, що мусить їх вимовити.
— Ходімо. — Седрик узяв його за руку і потягнув у під’їзд.
Вілл пішов угору за хлопчиком трьома сходовими маршами. На черговому майданчику він уже хотів спитати Седрика, куди вони йдуть, та потім побачив, що у відчинених дверях квартири стоїть стара жінка.
На ній була вилиняла фіолетова домашня сукня і такого самого кольору шкарпетки, що сповзли до розпухлих щиколоток. Волосся вона мала розкуйовджене, однією рукою спиралася на ціпок, в іншій тримала радіотелефон. На носі у бабусі були окуляри в чорній пластмасовій оправі. Чоло прорізали зморшки — вона насупилася.
— Седрику, — сказала вона, і її грудний голос розлігся довгим коридором. — Чого це ти з цим чоловіком?
— Ба, він, це, коп. Він допоможе.
— Він коп, без «це», — мов шкільна вчителька, виправила його бабуся. — І я в цьому дуже сумніваюся.
Однією рукою Вілл досі тримав за руку Седрика, та іншою сягнув у кишеню й витяг посвідчення з жетоном. Ступив на крок уперед, щоб показати його старенькій.
— Седрик сказав мені, що ваша внучка зникла.
Жінка уважно роздивилася жетон і посвідчення під ним.
— Ви не дуже схожі на копа.
— Так, — визнав Вілл, ховаючи посвідчення в кишеню. — Я намагаюся навчитися сприймати це як комплімент.
— Седрику, — різко сказала жінка. — Іди до себе в кімнату і прибери там.
— Але, ба… — Малий замовк, бо бабуся так на нього подивилася, що довелося чимдуж тікати.
Старенька прочинила двері ширше, і Вілл побачив, що її квартира була точнісінькою копією помешкання Аліші Монро. Диван слугував ліжком, на краю лежали охайно згорнуті подушка, простирадло і ковдра. По боках дивана стояли два м’які крісла, прикриті накидками, щоб приховати сліди старості. На кухні було чисто, проте захаращено: на сітці сушилися тарілки, у кутку стояла сушка для білизни, на якій висіло кілька пар трусів. Двері у ванну були відчинені, а в спальню — зачинені, на них зовні висів великий плакат зі зображенням Губки Боба Квадратні Штани.
— Я Елінор Еллісон, — назвалася жінка і пошкутильгала до крісла біля вікна. — Ви, мабуть, хочете сісти?
Вілл піймав себе на тому, що з широко роззявленим ротом роздивляється навколо. Скрізь були книжки — деякі стояли у хитких на вигляд етажерках, що, здавалося, от-от перевернуться, інші акуратними стосами поскладали на підлозі.
— Вас дивує, що чорношкіра вміє читати?
— Ні, я лише…
— Ви самі любите читати?