„А що з моїм сином?“
„Ой, облиш. Не край мені серце“.
„Та що з ним?“
„Цить. Я вже сплю“.
Якусь хвилю вдавала, що спить, потім зірвалася і повернулася до покою для гостей. Я полегшено зітхнув, але сон був неспокійний, прокидався серед ночі не раз. Здавалося, що вона ось-ось підкрадеться і щось вчудить.
Вранці я приготував сніданок — запік канапки, вимочені в яйці й посипані сиром, до них — кава з молоком. Опісля відпровадив гостей на омнібус. Люція випросила в мене Шлегеля, я не заперечував. Сіявся дрібненький сніжок, було доволі тепло, і усміхалося сонце. Мені теж було на душі радісно. Здавалося, між мною і Люцією крига скресла. Біля фабрики на омнібус вже чекало кілька осіб, видно було, що й вони провели у Винниках незабутню ніч. Юлія мене розцілувала, а Люція стиснула руку і, вдаючи, буцім цілує в щоку, шепнула, що постарається мене провідати і повернути книжку».
Розділ шістнадцятий
Зима 1988. Львів—Винники
1
На відміну від снів Вагилевича про Лютецію, мої не були аж такі докладні, вони були більше настроєві, ми з нею мало розмовляли, але прокидаючись, я завжди відчував глибокий смуток, лежав заплющившись і намагався втримати сон. Одного дня я знічев’я походжав Пекарською, якраз навпроти Медичного, а коли побачив Люцію, то пішов за нею, наче сомнамбула. Я не наближався до неї, аж поки ми не вийшли на Академічну. Там вона зайшла до книгарні. Я став проти дверей так, аби вона мене не проминула. Вона вийшла й поглянула на мене здивовано. Я запитав, чи вона мене не пригадує, вона усміхнулась і похитала головою.
— Але ж ми знайомі, — наполягав я.
Вона байдуже пройшла повз мене, я не відставав.
— Це у вас такий спосіб знайомитися? — запитала не озираючись.
— Ні. Ми давно знайомі.
Тут вона глянула на мене примруженими очима й відповіла:
— Не варто так старатися. У мене є хлопець.
— Може, якщо ви мене пізнаєте ближче...
— Стара пісня. На ближче вже часу нема. Я через місяць виходжу заміж.
— А скажіть, у вас є на лівому плечі татуювання?
— Лілія? Як у Мілен де Монжо? Ви мене розсмішили. Чого ви добиваєтесь?
— Хочу воскресити вашу пам’ять. І сказати, що я на вашому боці. Що переживаю за Велику Битву. А вам загрожує небезпека. Ваш наречений не той, за кого себе видає. Він із тих, хто на вас полює.
Тепер вона дивилась на мене як на божевільного, та я й був божевільним, бо більше не відрізняв своїх снів від снів Вагилевича. Вона наддала кроку, я її не наздоганяв. На розі вона спинилася й озирнулася, але тільки на мить. Я зостався на місці й проводжав її розпачливим поглядом. Що далі робити? Було таке відчуття, ніби я втратив найкоханішу істоту саме зараз, у цю хвилину. Там, у снах, вона була моєю, а в дійсності — чужою.
Я сунув простовіч, вийшов на Галицьку, тоді на Ринок і зупинився в задумі. Куди йти? Знову до кнайпи? А що там? А там, можливо, є знайомі, і мені вдасться залити смуток вином. Але ще було рано на вино. Тут я згадав, що машинопис генеральських мемуарів мав би вже бути готовий, і вирішив забрати його та віддати «авторові». Часу й так було доволі. Я зателефонував спочатку друкарці, потім генералові, він сказав, що чекає мене у своєму помешканні на Київській. Об’ємний машинопис викликав у нього неприховану втіху, і він заходився пригощати мене коньяком. Потім відрахував гроші й довго тиснув мені руку, обіцяючи, що ця наша співпраця не остання, бо в нього є ще деякі геніальні ідеї. Він, мовляв, хотів би описати також і те, що робив після війни. Я вдав, що це мене дуже зацікавило, тоді він потягнув мене назад, знову налив і став у головних рисах оповідати про свою боротьбу з «лісовими бандитами». Терен його бурхливої діяльності пролягав якраз на Волині, згадувалися села моїх батьків. В один з моментів він обмовився, що й перед війною йому знайомі були ті місцини, адже він служив «у органах». Можна було не сумніватися, у яких він органах служив, але, надиктовуючи мені свої брехливі мемуари, цього не казав. Йому хотілося зобразити себе великим воєначальником, і він мені молов лише про регулярні війська. Скориставшись тим, що він захмелів, бо я вже сам йому доливав, я видобув з нього і про те, що він перед війною служив у Кременці. Більше нічого він не розповів, хоч я пробував розпитати, як відбувалася «оборона Кременця», знаючи, що жодної оборони не було, але вдавав дурника. Проте він не розколовся, не признався, що робив там на початку сорокових. Та мені й цього було досить. Я вибачився, що кваплюся, й попрощався. Потім зателефонував Олені, сказав, що чекатиму її в «Кентаврі»; поки ми говорили, вчувалося невдоволене буркотіння її тітки.