2
Бармен відразу мене потішив тим, що в них з’явилися румунські вина — мурфатлар і котнарі. Я замовив по пляшці, сидів і думав, як моє життя сіпається від чогось доброго до чогось лихого, і нема жодної стабільності в цій постійній гонитві за примарним щастям.
Несподівано з’явився Ромко, підсів і одразу почав торохтіти:
— Заціни! Я в шоці, — він уже був напідпитку, — це просто атас! Трапилася мені халтура. Тобто нам з Грициком. Знаєш Грицика? Він ще тобі куртку обблював. Так от, один клієнт на здохлу рибу замовив йому побілку у квартирі. Грицик смикнув мене, щоб я допоміг. Клієнт уже дав завдаток. Усе нормально. Вручив ключі... Ми приходимо з драбиною, з відрами і фарбами, з усією цією фігнею... І що ми бачимо? Це капець! Ти не повіриш! — він витріщив для більшого ефекту очі. — Ти не повіриш! Чувак повісився! Просто на дорогій люстрі. Перед тим, видно, покупався, бо під ногами лежав купальний халат. Уявляєш? Висить! Голий!.. Грицик відразу пішов шниряти по шухлядах. Я кричу: дебіл, вдягни рукавички! Але гівно він знайшов. Мабуть, до нас там уже хтось почистив. Єдине, що взяли ми, в барі дві пляшки коньяку, і тут-таки вдули. Уявляєш картину? Чувак висить, а ми бухаємо, сидячи на перевернутих відрах. Реально! А на плечі в нього... на плечі в нього... ти тільки уяви! Голуб!!! У житті ще не зустрічав такого дурнуватого тату. Уже б краще серце, пробите стрілою. Хоч і банал, але щось принаймні означає. А що — голуб? Мир?.. Він, типу, за мир?.. Досі не можу отямитися.
Я слухав його і теж не міг отямитися. Голуб! Як у снах Вагилевича. Знак Листаря. Я налив повну склянку і випив. Ромко здивовано витріщився на мене.
— Ти чого засмурнів?
Я не знайшов, що відповісти, і вирішив перемкнути його на іншу тему:
— Як там Уляна?
— Не згадуй мені про неї! — знервувався він мені на радість. — Це такий заколуп, що дай дорогу! Вона мене просто використала. Розумієш? Використала, як крейду до дошки. Жила в мене, я її обходжував з усіх боків, пік, варив, помагав учитися... а вона поступила і... — тут він мусив шморгнути носом і скрушно похитати головою. — Знайшла собі доброго цвиндрика... викладача, розумієш? Викладача! Розлученого!
— Ну, не лякай, — спинив я його. — За статистикою, розлучаються понад 60 відсотків. Це наче гра в рулетку.
— Але де логіка? Де?
— Викладач — це стабільність. А такі, як ти або я, — вічна хиткість. Нині щось є, а завтра — катма. Біля нього вона поступить в аспірантуру, буде викладати. А що ми? Нині вона використала тебе, а вчора ти використав іншу. Все гармонійно. Я ніколи не нарікаю. Бо я теж не без гріха.
— А кохання? — він шукав у моїх очах співчуття, але його не було. Я ще тоді зрозумів, що Уляна дуже виразно націлена на свій життєвий план. Мабуть, мала рацію. Тільки такі й виживають.
— Кохання цвіте дуже коротко, — зітхнув я. — І в цьому є своя приваба. Інакше коханням можна й задовбати. Що може бути жахливішим за вічне життя? Тільки вічне кохання.
Але Ромко не здавався:
— І старший за неї на двадцять років!
— Четверта дружина Чарлі Чапліна, Уна О’Ніл, була молодша за нього на тридцять шість років.
Тут уже Ромко не витримав і різко обірвав балачку:
— Шо ти п’єш? Нє, це не для мене. Іду засандалю чогось міцнішого.
А може, і ця розмова була сном? І сон у сні сну оплітав мене й зневолював, міняючись місцями з тим, що було увіч, а що наснилося, та й не лише мені. Я сидів причмелений і відсутній, думки мої метлялися, наче гілля дерев під час бурі, я чув приглушений шум і далекі голоси, що зникали й вигулькували, сплітаючись у невиразний шепіт. За вікнами й справді нахмарилося, алкогольний вітер кинув у вітрину жменями мокрого снігу, а відтак залопотіла злива — рясний сніг з дощем, люди кинулися ховатися по кнайпах і крамницях. У цей час влетіла й Олена.
— Ти знову її діставав? — перше, що запитала вона, впавши на крісло біля мене.
— Ти звідки знаєш? — запитав я байдужим тоном, наливаючи їй вино.
— Бачила тебе з вікна авдиторії... — Вона глянула на мене, як дивляться на малого збитошника, який щойно перевернув вазонок. — Ромео, блін...
Ми пили вино й мовчали.
— Це було востаннє, — видушив я.
— Це тиха шизофренія. Ти вигадуєш свої сни, потім сам і віриш у них. Я, знаєш, що думаю... було все навпаки. Тобто та твоя Лютеція не зі сну, а ти її бачив колись насправді. Вона тобі сподобалася, ти її провів очима, потім вона вилетіла з твоєї пам’яті, як вилітають десятки інших дівчат, на яких задивлявся. А потім наснилася. Так буває часто. Пам’ять виконує роль проводиря в пустелі часу, і ніхто не може відмовитися від її послуг. А сни, як форма пам’яті, для мандрівника в часі відіграють не меншу вагу, бо сон позбавлений гармонії, логіки, а часто й сенсу, але зате насичений фантасмагоріями й гротеском. Тому його можна вважати міфологічною формою пам’яті. Сни гіперболізують наші почуття. Дрібні переживання виростають до великих, випадкові особи раптом стають близькими, ніщо перетворюється на щось. Не раз мені снився який-небудь чувак, до якого я ніколи жодних симпатій не відчувала, а в сні я просто вмлівала біля нього. У тебе теж було так?