— Було. Але ці сни повторювалися.
— Це нормально. Дуже багато різних снів повторюються, але все решта — твоя вигадка. Недарма я захоплююсь психологією й збираюся стати психотерапевтом. Незабаром ця спеціальність стане дуже модною. Так що ти — мій перший пацієнт. Якщо хочеш — я проведу з тобою сеанс гіпнозу, і припиниш думати про дівчину зі снів.
— Але сни — це те, чим я живу останнім часом. Вони мене тримають, як поплавки.
— А якби не тримали, то що б ти зробив?
— Не знаю.
— Однаково треба тобою зайнятися. Щоб уся ця дурня з голови вивітрилася.
Я пригорнув її до себе, вона не опиралась, але й не виявляла жодних почуттів. З таким успіхом я міг би пригорнути тополю.
— Шкода, що ти не скористався своїми снами, коли тебе мали забирати в армію, — промовила вона. — Їй ж сам розповідав про друзів, які від армії рятувалися тим, що вдавали диваків і лікувалися на Кульпаркові. Хтось із них рахував усе, що потрапляло в його поле зору, — штахети, дерева, паркет... А твої сни — це прекрасна підстава для шизухи. Хтось на тобі, може б, і дисер захистив.
— Якби ж то я мав під боком такого психіатра, як ти, щоб мені підказав, як діяти. А так пропав цілий рік ні за цапову душу.
Ми пили вино, розмовляли, і я вдячний був їй за те, що вона може мене вислухати, а мені не соромно признаватися в тому, в чому не признався б нікому іншому.
Несподівано я побачив клаповухого карлика, він був зодягнений в дублянку, а під нею в костюм, і виглядав дуже поважно на своїх кривеньких ніжках. Він теж сховався в кнайпі, акуратно струсив сніг з коміра, вийняв з кишені гребінця й зачесався. Потім пробіг очима по залі, на мені зупинився на мить довше, відтак підійшов до бару випростав руку й постукав монеткою, затисненою в пальцях, по прилавку, бо головою не сягав. Бармен перехилився й привітався, видно, вони зналися. «Як завжди?» — запитав бармен. Карлик кивнув, і бармен простяг йому келих коньяку. Карлик поклав гроші й рушив у глиб зали. Я дивився йому вслід з очевидним ошелешенням.
— На що ти так витріщився? — запитала Олена.
— Цей карлик схожий на того, який снився Вагилевичу. Пригадуєш, я тобі розповідав про його сни.
— І це саме той карлик?
— Я його теж бачив у снах. Тільки вбраний був інакше.
— Чому ж ти його не запросив до нашого столу? Може, ми б довідалися багато чого цікавого.
Вона глузувала з мене, але насправді поява карлика чомусь мене стривожила. Щось повинно статися. Може, і справді підійти до нього й запитати... Що запитати?
Ми спорожнили обидві пляшки, і я взяв ще одну.
— Ти мене хочеш споїти?
— Але ж воно так легко п’ється. Хіба ні?
— Мені подобається з тобою вбивати час, — сказала Олена.
— Мені й мовчати з тобою подобається...
— Шкода, що це не може тривати довго.
— Так... — погодився я. — Ти теж збираєшся заміж, як і Юля? — Вона кивнула. — Кого тобі підшукали?
— Людину, за якою буду чутися, наче за муром.
— Розкажи про нього.
— Йому тридцять два, одружений не був, хірург, доцент.
— Ти з ним достатньо поспілкувалася?
— Достатньо, щоб зрозуміти, що це ідеальний вибір.
— Але з ним вбивати час тобі отак не вдасться?
— Мабуть, ні.
Карлик виплив з напівтемної глибини приміщення, пройшовся попри нас, глипнувши на мене ще раз, і зник у дверях. На вечірніх вулицях випогодилося, знову заметушилися перехожі. Я підійшов до бармена.
— Ти знаєш того карлика? Хто він?
— Є такий вираз: «це той, хто рішає питання». Так от — він рішає питання.
— То хто ж він?
— Не знаю. Але коли треба посередника з ментами, суддями чи кагебістами — він тут як тут.
Посередник... для Вагилевича він теж був посередником...