— Ти була у Винниках?
— Їздила на лижви.
Молоточки застукали в моїх скронях. Ще одна загадка? Карлик, який передавав записки Вагилевича, розносить тепер листи? Але чому це мусить бути той самий карлик? Ні, це інший карлик. Інший, але... тут я пригадав останній запис Вагилевича.
— Чого ти замовк? — запитала Олена.
— Заткало.
— Тебе так знервував той карлик?
— Ні. Дещо згадав...
— Про мене?
— Еге ж, — збрехав я. — Ти прекрасна. Я буду тебе згадувати все життя.
— Тобто не прийдеш...
— Волію зберегти тебе у своїй пам’яті такою, як в останню нашу ніч.
— Можна, я тобі інколи зателефоную, і ми помовчимо?
— Добре. Якраз мовчання удвох мені й бракує.
Епілог
«Уранці я почув звук ріжка, потім у браму хтось почав гупати. Я накинув кожуха й спустився на подвір’я, геть усе засипане по коліна снігом, вітер шарпав крони дерев, сніг ішов безупину і скрипів під ногами. Мені ледве вдалося відчинити браму. За нею тупцяв знайомий поліцейський. Неподалік чекали сани, запряжені двома засніженими кіньми, та ще один поліцейський з батогом, а на санях лежало щось накрите рядном і снігом.
„Моє шанування, пане Яне, — сказав він, приклавши долоню до шапки. — Що то вас так замело? Треба двірникові сказати, щоб зайшов до вас. А ми тут опитуємо людей. Он у тому ліску навпроти ми знайшли повішену дівчину з рудим чи, точніше кажучи, помаранчевим волоссям. У дорогій шовковій сукні. Чи не доводилося вам її бачити?“
„Н-не знаю... дівчата з таким волоссям траплялися не раз“, — пробелькотів я, затинаючись і перехоплюючи подих. Відчув, як мені стало гаряче, і вдихнув на повні груди свіжого повітря.
„Везе ж вам... бо мені такі не стрічалися. Вона тут... на санях... ходімо поглянете...“
Я пішов за ним, волочачи ноги, налиті свинцем. Він відгорнув рядно. Обличчя дівчини було жахливо спотворене птахами, вона могла бути схожа і на Люцію, і на ще когось, але я не мав сумніву, що це вона. Її розкішне волосся, у якому заплутались дрібні галузки, сухе листя і хвоя, спливало уздовж тіла, сукня була та ж, що й останнього разу, коли я її бачив, — червона, з шовкового мусліну з білим мереживом і білими коронками. Тільки кожушка не було. Куди він подівся?
„Можливо, це Люція Хмелевська, — сказав я, відчуваючи, як колотить моє серце. — Живе... тобто жила на Хорунщині“.
„О, доня пана Хмелевського? Який жах! Але ви не певні?“
Щоб упевнитися, я мусив би оглянути її ліве плече, але ж тоді поліцейський зрозуміє, що між нами щось було, та почне випитувати далі. Звідки б я міг знати про татуювання, якщо не був із нею близьким? Хоча наяві і справді не був. Я розвів руками.
„Що ж, — зітхнув поліцейський, — тоді рушимо далі...“ — Він зробив зо два кроки, зупинився, потупав чоботами, струшуючи сніг, і обернувшись до мене, промовив: „Може, вас буде цікавити... У неї на лівому передпліччі витатуйований голуб. І так, між нами, останнім часом було виявлено понад три десятка загиблих з такими знаками. Усі вони загинули трагічно або ж вчинили самогубство. Не знаю, що їх об’єднує. Наш художник замалював їх. Ось, погляньте... — він вийняв з-за пазухи невелику папку, розгорнув і показав мені рисунки. Я впізнав кількох з тих, кого бачив у шинку. — Нікого вам не доводилося раніше бачити?“
„Ні“.
„А цього карлика?“ — він показав ще один рисунок.
Я відчув, як захлинаюсь повітрям, і закашлявся.
„Так, я бачив його... — видушив я захриплим голосом. — Раз чи двічі навіть розмовляли“.
„Цілком слушно, що ви про це розповіли, — покивав головою поліцейський і не без іронії додав: — бо вас із ним бачили. І про що ви говорили?“
„Нічого особливого. Про Юлію...“
„A-а, так-так... Юлія... la femme fatale... На жаль, її розпитати не можемо, виїхала до Кракова. А все ж... лише Юлія була темою ваших бесід?“
„Так. Ви ж, мабуть, знаєте усі перипетії наших стосунків“.
„Звичайно, — він усміхнувся у вуса. — Що знає весь Львів, те мусимо знати й ми. А деколи й значно більше... — тут він загнувся, мабуть, спохопившись, що це може скидатися на натяк про їхніх агенток. — Але як ви з тим карликом зазнайомилися?“
„Я з ним не знайомився. Навіть не знаю, як його звати. Він якось підійшов до мене і заговорив. Зголосився передати записку Юлії“.