„Ага... записку... І ви передали?“
Я тут вирішив триматися своєї версії.
„Передав“.
„І знову мушу зазначити, що це похвально з вашого боку. Маю на увазі те, що ви в цьому призналися. Бо є свідки, які бачили, що ви якусь записку писали“.
„Мені нема чого приховувати“.
„Не сумніваюся, пане Яне... не сумніваюся... Ну, що ж, вибачайте, що потурбував. Просто сліди вели до вашого будинку...“
„Які сліди?“
„Сліди з лісу... через оте пасовисько... Хтось ішов до вас... але не дійшов... Однак це жіночі сліди... розмір ноги той же, що й у покійної. На жаль, сніг їх присипав, і відбитку підошви не видно. Тому твердо засвідчити, що йшла саме вона, не можемо. Сліди обірвалися он там — за тією вербою. Вперше щось подібне бачу. Таке враження, що хтось ішов, ішов, а відтак піднявся у повітря. Але менше з тим... Ага, ще забув... Оця книжка... — він витяг з-за пазухи томик Шлегеля. — Ми її виявили в снігу там, де вона повісилася. Це щось наукове. І це доволі дивно. Зазвичай панночки мають при собі якусь поетичну книжку або молитовник. А тут — науковий трактат. Вам, мабуть, це буде цікаво? Візьміть собі. Якщо знайдете там розгадку її самогубства, повідомте нам. Будемо дуже вдячні. І ще одна несподіванка — кудись зник її кожушок. Не могла ж вона серед зими прогулюватися в самій сукні. Навіть якщо вирішила покінчити самогубством. Тоді б на неї усі звертали увагу. А кожушка нема. Отже...“
„Отже, вона не сама повісилася“, — сказав я.
„Браво, пане Яне, мені така сама думка спала, щойно я це зауважив. Але поки що ситуація темна... Ну, моє шанування“.
„А що той карлик?“ — зупинив я його.
„A-а, карлик?.. Шукаємо. Є підозра, що це дуже підступний вбивця. Належить до таємного кола людей, прибраними іменами яких є карти. Ніхто з них не мав імені — лише назву тієї або іншої карти: туз, король, краля, митусь... А карлик... він був джокером“.
Я відчув, як мені стає ще гарячіше. Он воно що! Адже в колоді карт два джокера, а не один!
Ми прощаємося, я повертаюся до хати, відчуваючи, як мене душить розпач, заки переступаю поріг, уже не стримую сліз. Невже вона йшла до мене? До мене? Наливаю тернівки й випиваю одним хилом. Потім підходжу до вікна й довго дивлюся на пасовисько, засипане снігом, яким блукають чорні ворони, і видніються сліди, що тягнуться навпростець від лісу. Біля старої трухлявої верби вони різко уриваються. Потім я дивлюся на засніжений ліс. Поміж чорними каракуватими скелетами грабів щось мигоче. Я відвертаю погляд».
Подяки
Подяка Мирославі Баліцькій за натхнення,
Ірині Стахурській за виявлення в тексті цілої купи бздур,
Ростиславу Мельникову за редагування,
Оксані Шаварській за один монолог.Юрій Винничук (нар.1952 р.) — український письменник, поет, драматург, літературний діяч. Живе і працює у Львові. Автор книг «Житіє гаремное», «Мальва Ланда», «Легенди Львова», «Весняні ігри в осінніх садах» («Книга року ВВС-2005»), «Діви ночі», «Танґо смерті» («Книга року ВВС-2012»), «Аптекар», «Цензор снів» та багатьох інших.
Роман «Лютеція» — черговий постмодерний витвір Юрія Винничука з елементами містики, детективу, еротики, гумору і смутку. Автор зупиняється, як колись Данте, «на півдорозі», щоб озирнутися назад і довідатися, хто він насправді, прагнучи звести порахунки зі своїм молодечим бунтом проти навколишньої совєтської дійсності, розкопати щось більше про свою родину. І все це на тлі нестримних любовних пригод не тільки автора, але й львівського Дон Жуана 1840-х років Івана Вагилевича.
Герої роману розшукують таємничу Лютецію, дівчину зі снів. На перепоні цих пошуків стоїть не менш таємнича організація, члени якої носять імена карт. А десь поза цим світом триває Велика Битва, звістки про яку приносять ціною свого життя мужні Листарі, до яких належить і Лютеція.
«У легендарній битві ангелів воїнство архангела Михаїла перемогло воїнство Змія. Але ангели, які в нерішучості спостерігали за битвою, були зіслані на землю, щоб зробити вибір, якого не зробили на небесах. Біда лише в тому, що вони не здатні пригадати собі ані тієї битви, ані своєї легкодухості. Ми не можемо повторити їхньої помилки».